– До того ж нікому ще не шкодили варені яйця з булочками, – строго додала вона. – Чоловіки так носяться зі своєю їжею.
– Від варених яєць в мене завжди депресія, – мляво відповів на це сер Чарльз.
Жінка, яка їх обслуговувала, виявилася досить говіркою. Вона теж читала в газетах про ексгумацію, і її налякав той факт, що вбили колишнього тутешнього вікарія.
– Я тоді була дитиною, – пояснила жінка, – але я його пам’ятаю.
Проте вона мало що могла про нього розповісти. Після обіду Картрайт і Еґґ пішли до церкви і проглянули книгу із записами про хрестини, вінчання та смерті. Тут також не знайшлося нічого обнадійливого чи корисного.
Вони вийшли на церковний цвинтар і стали ходити між надгробними каменями. Дівчина читала прізвища вголос.
– Які дивні, – зауважила вона. – Подивіться лишень, тут є ціла родина Пенніварт, а ось Мері-Енн Крутверт.
– Не аж такі дивні, як моє, – пробурмотів сер Чарльз.
– Картрайт? Мені це прізвище геть не здається дивним.
– Ні, не Картрайт. Картрайт – мій сценічний псевдонім, який я зрештою взяв за прізвище.
– А яке ваше справжнє прізвище?
– Я вам ні за що не скажу. Це мій страшний секрет.
– Воно таке химерне, як ці?
– Радше смішне.
– Ой, ну скажіть мені.
– Ні, ні й ще раз ні, – твердо відповів сер Чарльз.
– Ну будь ласка.
– Ні.
– Ну чому?
– Ви сміятиметесь.
– Не сміятимусь.
– Ви не зможете втриматися.
– Ну будь ласка, скажіть. Будь ласка, будь ласка, будь ласочка.
– Яке ви наполегливе створіння, Еґґ. Чому вам так хочеться знати?
– Бо ви мені не кажете.
– Яке ж ви миле дитя, – сказав сер Чарльз якось непевно.
– Я не дитя.
– Справді? Цікаво.
– Скажіть мені, – прошепотіла Еґґ.
На обличчі сера Чарльза з’явилася гірка й водночас мила усмішка.
– Ну, гаразд. Прізвище мого батька – Дуррен.
– Ви жартуєте?
– Аж ніяк.
– Кгм, – вимовила Еґґ. – Це, можна сказати, катастрофа. Йти по життю з прізвищем, що звучить майже як «дурень».
– Навряд чи з таким прізвищем я зміг би далеко зайти в своїй кар’єрі, згоден. Пам’ятаю, – мрійливо сказав актор, – я розмірковував над ідеєю (тоді я був ще дуже молодий) назватися Людовіком Кастільйоне, але зрештою зупинився на британському варіанті «Чарльз Картрайт».
– А Чарльз – ваше справжнє ім’я?
– Так, про це подбали мої хрещені батьки. – Він замислився, а потім додав: – Чому б вам не називати мене просто Чарльзом, без «сер»?
– Я могла б.
– Вчора ви так і зробили. Коли подумали, що я помер.
– А, тоді. – Еґґ намагалася говорити байдужо.
Cер Чарльз раптом сказав:
– Еґґ, це вбивство стало здаватися мені якимсь нереальним. Сьогодні так і взагалі здається мені фантастикою. Я хотів прояснити все раніше, ще до всіх цих подій. Але я був забобонний щодо цього. Вирішив, що якщо розв’яжу цю справу, то доб’юся успіху і в іншому. О, чорт забирай, та скільки ще я буду ходити околяса? Я так часто грав любов на сцені, що розучився говорити про неї в житті… То це я чи цей юний Мендерз? Вчора мені здалося, що це я…
– Тобі правильно здалося…
– О, ти прекрасний янгол! – вигукнув сер Чарльз.
– Чарльзе, Чарльзе, ну не будеш же ти цілувати мене на церковному цвинтарі.
– Я цілуватиму тебе, де захочу.
– Ми так нічого і не довідалися, – сказала Еґґ пізніше, коли вони мчали до Лондона.
– Навпаки, ми дізналися найголовніше… Що мені тепер до мертвих священиків і лікарів? Лише ти маєш значення… Знаєш, люба, я на тридцять років старший за тебе. Ти впевнена, що це нічого не змінює?
Еґґ легенько вщипнула його за руку.
– Не мели дурниць… Цікаво, чи інші знайшли щось?
– Як знайшли, то й на здоров’я, – щедро відказав сер Чарльз.
– Але, Чарльзе, тобі усе так добре вдавалося.
Одначе Картрайт уже не грав ролі великого детектива.
– Ну, це була моя вистава. А тепер я передаю її Величним вусам. Нехай тепер він цим займається.
– Гадаєш, він знає, хто скоїв ці злочини? Бо сказав, що знає.
– Імовірно, він навіть не здогадується, але мусить дбати про репутацію.
Еґґ мовчала, і сер Чарльз запитав:
– Про що ти думаєш, люба?
– Я думала про міс Мілрей. Вона так дивно поводилася того вечора, про який я тобі розповідала. Вона щойно прочитала в газеті про ексгумацію і не знала, що робити.
– Не може такого бути, – бадьоро відказав Картрайт. – Ця жінка завжди знає, що робити.
– Годі жартувати, Чарльзе. Вона мала схвильований вигляд.
– Еґґ, люба, ну чому я маю думати про схвильованість міс Мілрей? Чому я маю думати про когось, крім нас?