Сер Чарльз знову розсміявся. Зараз актор більше, ніж будь-коли, був схожий на джентльмена, який гидливо дивиться на щура.
– Хімічний агрегат? Ото й усі ваші докази? – зневажливо запитав чоловік.
– Ні, – сказав Пуаро. – Ще є ваш паспорт, де вказано, коли ви покидали Англію й поверталися туди. А також той факт, що в психіатричній лікарні графства Гарвертон лікується жінка на ім’я Ґледіс Мері Дуррен, дружина Чарльза Дуррена.
До цієї миті Еґґ сиділа нерухомо, неначе застигла. Але тепер вона заворушилася. Вона видала зойк, майже стогін.
Cер Чарльз зверхньо повернувся.
– Еґґ, ти ж не віриш жодному слову цієї абсурдної історії?
Він розсміявся. Простягнув до неї руки.
Еґґ повільно йшла вперед, як загіпнотизована. Її очі благально і змучено дивилися на коханого. Не встигнувши дійти до нього, вона захиталася, ковзнула поглядом сюди й туди, шукаючи підтримки.
Потім вона, заридавши, впала на коліна перед Пуаро.
– Це правда? Це правда?
Детектив поклав руки їй на плечі, спокійно та м’яко.
– Так, мадемуазель, це правда.
Раптом ридання Еґґ стали гучнішими за решту звуків.
Сер Чарльз умить постарів. Його обличчя стало лицем старого чоловіка, хитрого сатира.
– Чорт вас забирай, – промовив він.
Іще ніколи за всю його акторську кар’єру ці слова не виходили з його рота з такою люттю.
Потім він розвернувся й вийшов із кімнати.
Містер Саттертвейт зірвався зі стільця, але Пуаро похитав головою, продовжуючи гладити невтішну Еґґ.
– Він утече, – сказав Саттертвейт.
Бельгієць похитав головою.
– Лише обере, як піти зі сцени. Повільно – на очах усього світу – чи швидко.
Двері прочинилися, і хтось увійшов. То був Олівер Мендерз. Від насмішкуватого виразу обличчя не лишилося й сліду.
Молодик був дуже блідий і засмучений.
Пуаро схилився над дівчиною.
– Дивіться, мадемуазель, – м’яко промовив він. – Ваш друг приїхав, щоб забрати вас додому.
Еґґ підвелася. Вона затуманеними очима глянула на Олівера, зробила до нього непевний крок.
– Олівере… Відвези мене до мами. О, відвези мене до мами.
Той обійняв її й повів до дверей.
– Так, люба, я тебе відвезу. Поїхали.
Ноги Еґґ так тремтіли, що вона ледве йшла.
Їй допомагали Олівер і містер Саттертвейт. Біля дверей вона опанувала себе і високо підвела голову.
– Зі мною все добре.
Пуаро зробив знак, і Олівер Мендерз повернувся до кімнати.
– Будьте з нею лагідні, – сказав детектив.
– Буду, сер. Вона для мене найважливіша за всіх на світі, ви ж і сам це знаєте. Любов до неї зробила мене ущипливим і цинічним. Але тепер усе буде інакше. Я готовий підтримувати її й чекати. І тоді, можливо, одного дня…
– Так, – запевнив його Пуаро. – Думаю, вона вже закохувалася у вас, коли з’явився Чарльз і зачарував її. Поклоніння перед героями – справжня небезпека для молодих. Одного дня Еґґ покохає друга й висіче своє щастя в скелі.
Добрим поглядом бельгієць дивився вслід молодикові, коли той вийшов із кімнати. Тим часом повернувся містер Саттертвейт.
– Мсьє Пуаро, ви були неперевершені, просто неперевершені.
Тепер детектив був сама скромність.
– О, та це дрібниці. Трагедія в трьох діях, а тепер – завіса.
– Дозвольте запитати, – сказав містер Саттертвейт.
– Так, вам щось пояснити?
– Я хочу зрозуміти одну річ.
– Питайте.
– Чому інколи ви говорите англійською бездоганно, а інколи – ні?
Пуаро розсміявся.
– О, я поясню. Насправді я можу говорити англійською майже як носій. Але, друже, говорити ламаною мовою – величезна перевага. Люди починають зневажати тебе. Вони кажуть: «Іноземець, навіть англійської не знає». Моя політика – викликати в людей не жах, а легку насмішку. А ще я хвалюся. Знаєте чому? Англійці часто кажуть, що той, хто багато вихваляється, нічим особливим не є. Це англійська точка зору. Вона не завжди справедлива. Але бачите, люди втрачають пильність. До того ж, – додав він, – це вже стало звичкою.
– Господи, – мовив містер Саттертвейт, – який хитрий лис.
Якусь мить він помовчав, обмірковуючи справу.
– На жаль, цього разу я не надто себе про явив, – сказав з гіркотою.
– Навпаки, ви помітили дуже важливі речі: жартівливу репліку сера Бартолом’ю до дворецького, невсипущу уважність міс Віллз. Власне, ви могли б і самостійно все розплутати, але повірили акторській грі.
Містер Саттертвейт збадьорився.
Раптом його осяяло якоюсь думкою. У нього відвисла щелепа.
– Господи, – скрикнув він. – Я щойно зрозумів. Цей лиходій з його отруєним коктейлем! Будь-хто міг його випити. То міг бути я!