– Не мені – Оліверу. Оліверу Мендерзові – він був на вечері того дня, але, можливо, ви його не пам’ятаєте.
– Я дуже добре його пам’ятаю. Він ваш близький друг?
– Колись був. Тепер ми здебільшого лаємося. Він влаштувався на роботу, в офіс до свого дядька у місті, і став якимсь… слизьким, якщо ви розумієте, про що я. Постійно каже, що покине роботу й стане журналістом: пише він непогано. Але я думаю, це всього лише слова. Він хоче розбагатіти. Схоже, нині всі тільки про гроші й думають – це якось огидно, вам так не здається, містере Саттертвейте?
Тут він гостро відчув її молодість – її необгранковану, зверхню дитинність.
– Люба, – мовив він, – багато хто огидний з різних причин.
– Більшість людей, звісно, свині, – радісно погодилася Еґґ. – Ось чому я так бішуся через старого Беббінґтона. Бо розумієте, він був такий милий. Він готував мене до конфірмації і все оце, і хоча, звісно, багато чого в цій справі – маячня, але він був дуже приємний. Розумієте, містере Саттертвейте, я дійсно вірю в християнство, не так, як моя мама, – в книжечки і ранні служби і такі речі, – але глибоко, як в історичне явище. Церква запруджена пауліанськими традиціями – у церкві, власне, безлад, – але з християнством як таким усе гаразд. Тому я і не можу долучитися до комунізму, як Олівер. На практиці наші принципи дуже схожі: все спільне, все належить усім, але різниця в тому, що… ну, не буду в це заглиблюватися. Але Беббінґтони були істинними християнами. Вони не засуджували, не лізли в чужі справи, не таврували, вони завжди з добротою дивилися на людей, на події. Завжди такі лагідні, і Робін…
– Робін?
– Їхній син… Він поїхав до Індії, і його там убили…
Я… я була в нього закохана…
Еґґ блимнула. Задивилася на море…
Потім її увага повернулася в теперішнє, до містера Саттертвейта.
– Тож, розумієте, мені досить важко все це переживати. Особливо якщо це була не природна смерть…
– Моя люба!
– Ох, ну все ж це збіса дивно! Ну ви мусите визнати, що це дивно!
– Але ж ви сама щойно практично підтвердили, що в Беббінґтонів немає жодного ворога в цілому світі.
– Ось тому це і дивно. Я не можу вигадати жодного притомного мотиву…
– Фантастично! Але ж у коктейлі нічого не було.
– Хтось міг вколоти йому ін’єкцію.
– З отрутою, яку південно-американські племена індіанців використовували для стріл? – м’яко поглузував містер Саттертвейт. Еґґ вишкірилася.
– Саме так. Стара добра отрута, яка не лишає слідів. О, ви зверхньо кпините з цього. Можливо, одного дня ви дізнаєтеся, що ми мали рацію.
– Ми?
– Ми з сером Чарльзом.
Вона трохи зашарілася.
Містер Саттертвейт подумав рядками, відомими серед його покоління, коли в кожній книжковій шафі стояли «Цитати на всі випадки життя».
Йому стало трохи соромно за те, що він думає цитатами, тим паче з Теннісона, про якого зараз мало згадують. До того ж хоч сер Чарльз був і засмаглий, та ран від меча на його обличчі не було, а Еґґ Літтон-Ґор хоч і була, безумовно, схильна до здорової пристрасті, але навряд чи збиралася гинути від любові й поневірятися по ріках на баржі. У ній не було нічого від лілейної діви Астолату[2].
«Окрім, – подумав Саттертвейт, – її молодості…»
Дівчат завжди вабить до чоловіків середнього віку з цікавим минулим. Еґґ, здавалося, не була винятком з цього правила.
– Чому він не одружився? – різко запитала вона.
– Ну, – містер Саттертвейт замовк. Його відповідь, якщо коротко, зводилася до одного слова «обережність», але він розумів, що це слово для Еґґ Літтон-Ґор неприйнятне. В сера Чарльза Картрайта було багато жінок, акторок та інших, але йому завжди вдавалося триматися від шлюбу подалі. Еґґ же очевидно хотілося б отримати більш романтичне пояснення.
– Та дівчина, яка померла від туберкульозу, її звали якось на М – він наче був у неї дуже закоханий?
Містер Саттертвейт пам’ятав жінку, про яку йшлося. Ходили чутки, щоправда, не надто наполегливі, начебто в Чарльза Картрайта був із нею роман, але містер Саттертвейт ні на мить не вірив, що сер Чарльз не одружувався через вірність її пам’яті. Він намагався висловитися якомога тактовніше.
– Думаю, в нього було багато романів, – сказала Еґґ.
– Ем, можливо, – тільки й видобув містер Саттертвейт, почуваючись по-вікторіанськи.
– Мені подобаються чоловіки, в яких були романи, – промовила Еґґ. – Це показує, що вони не гомосексуалісти чи ще щось таке.
2
Йдеться про героїню артуріанських легенд Елейну з Астолату, чиє нерозділене кохання до Ланселота Озерного у своїх поезіях оспівав Альфред Теннісон. (