— Оце поки що все, — сказав він. — Вважаю, що вам треба було показати правду.
— Дякую, — відповів Йон.
— Як це могло статися? — спитала Алька.
Майк розвів руками. Потім показав на Долорес.
— Ми з першої ж хвилини провадимо слідство, — мовила вона.
— Слідство? — здивувався Алик. — Проти кого?
Долорес кивнула головою.
— Єдина причина того, що ми бачили, — неточність розвідувальних приладів. Тепер ведуться слідчі обстеження всіх машин, що виготовляють прилади такого типу, який має “Альфа”.
— Звичайно, — пробурмотів Робик, — знов у всьому будуть винні машини.
Алик удав, що не чує. А Йон та Алька й справді не чули, тим більше, що дівчина саме питала Антонова:
— Коли “Бета” почне діяти?
Антонов перевів погляд на циферблат багатоступневого космічного годинника. Трохи помовчавши, він сказав:
— Від цієї миті… за чотири хвилини. Чи показувати її політ уже зараз?
— Так, — твердо мовив Алик.
— Так, — озвалася й Алька.
Ту мить до зали Головної Бази ввійшов низенький чоловік з характерним, цеглястого кольору обличчям, властивим жителям Марса. Всі зразу пізнали його. То був один з найславетніших пілотів на великих швидкостях, відомий винищувач метеорних лавин, чемпіон бойового пілотажу Назим Сумеро.
— Вітаю вас! — сказав він.
Всі четверо вклонились і знову сіли.
Назим був один з найвідважніших людей на світі. Він здійснив кілька польотів зовсім близько від Сонця, що дали неоціненний матеріал для науки і стали живою легендою про людську відвагу. В присутності такої людини, зрозуміло, не можна було дозволяти собі якихось дитячих вибриків.
— Вмикаю зображення “Бети”, — мовила Долорес.
Знову на екрані з’явилась чорна порожнеча і повіяло холодом глухого простору.
— Ще дві хвилини, — сказав Майк.
Ліворуч на екрані показалася зелена смуга. То була “Бета”, що мчала з величезною швидкістю.
На “Першому Розвіднику” й на Базі її силует, що дрижав від стрімкого лету, зустріли зосередженою мовчанкою. Ось у глибині екрана знову з’явилась велика чорна тінь потоку метеорів, що захопив “Альфу”. Серед його брил знову замигтіло ясне веретено першого космольота.
“Бета” почала широкою дугою, трохи навскіс, підходити до краю темної хмари.
— Так, — сказав по хвилі Назим, — Орм хоче використати один-однісінький шанс: увірватись у потік і, летячи разом з ним, пробивати дорогу “Альфі”.
Всі мовчки стежили за екраном.
“Бета” так легко увійшла в гущу метеорів, наче голка у воду. Здавалось, що то звичайний, щоденний політ. Лише за якусь мить блиснули її бойові вогні.
Орм, пілот “Бети”, від самого початку поводився набагато розважливіше, ніж Марім з “Альфи”. Він не торував собі дороги цілими чергами протиметеорного полум’я, а стріляв поодиноко. Кожен постріл влучав у ціль. Одна по одній спалахували великі каменюки, перетворюючись у хмари розпеченої мли й блискучого попелу.
Це було прекрасне видовище, наче зроблене напоказ. Могло здатися, що то просто навчальний фільм для пілотів бойових космольотів, які вже віками мали завдання очищати від метеорних лавин шляхи сполучення, охороняти планети і штучні супутники від кам’яних брил, що шугають у космічному просторі.
Аж ось “Бета” раптово подалась убік і вперше вистрілила цілою чергою полум’я Видно, щось у неї було не гаразд. Потік метеорів вибухнув великим стовпом вогню. “Бета” наближалася до “Альфи”.
Ще одна черга, ще, і… раптом “Бета” рвонулася назад, потім удруге, втретє. Мабуть, космоліт мусів робити блискавичні маневри, щоб не зіткнутися з метеорами. Від них “Бета” могла оборонятися тільки в один спосіб — великою чергою позитронового полум’я.
Та незабаром скінчилися боєприпаси. Тепер уже обидва космольоти попали в пастку Чорної Ріки. Але найстрашніше було попереду. Через секунду напружену мовчанку людей, що приглядалися до екрана, перервав тривожний голос “Розвідника”:
— Увага! Увага! “Бета” втрачає зв’язок! “Бета” втрачає зв’язок!
— А хай йому чорт! — люто вилаявся Антонов. — Що це знову з їхнім зв’язком?
— Підозріваю, — сказала Долорес, — що Чорна Ріка має якісь особливі властивості, які.
— Мабуть, що так, — перебив її Назим. Він хотів ще щось сказати, але замовк.
Алька підійшла аж до самого екрана, до того місця, де тільки що стояв Йон. Вона простягла руку до Антонова.
— Скажіть, — тихо мовила дівчина, — що тепер буде?
Майк ще не встиг відповісти, як до Альки підбіг її брат:
— Алько, зараз ми…
Антонов здивовано глянув на хлопця.
— Здогадався, значить? — спитав він.
— Так, — сказав Йон. — Я теж здогадався. “Бета” мала надто малі шанси. Допомогти їй по-справжньому можуть тільки ті, хто вже з першої хвилини, відколи пролунала тривога, поспішає їй на допомогу. Тобто “Перший Розвідник” і ми.
— Це правда? — спитала Алька.
— Так, — відповіли разом Майк Антонов і Назим Сумеро.
— Радьте ж нам, що робити? — зажадала Алька.
Тривога “Розвідника” вже дійшла до Землі і незабаром мала досягти Меркурія та при-сонячних станцій. Отже про справи “Першого Розвідника” довідалась уже величезна більшість людства. А за кілька хвилин про катастрофу на Десятій Тисячі знали геть усі люди, хоч де б вони перебували. З усіх планет до сектора Десятої Тисячі линули їхні думки, їхня тривога, їхні надії. Перший Закон Космосу, введений ще на початку ери, говорив: “Ніхто ніколи не залишається самотній перед небезпекою космосу”. Люди були вірні тому законові. А думати про катастрофу в космосі передусім означало думати, як би допомогти.
Так воно й було.
Найвидатніші вчені людства, найкращі пілоти, найдосвідченіші космічні рятівники гарячково міркували, як знайти спосіб порятунку екіпажів, що попали в потік метеорів.
З більйонів людських осель люди летіли думкою до дослідників з сектора Десятої Тисячі, що зазнали катастрофи. Трильйони телескопів передавали рапорти про те, як обидва космольоти попали в потік метеорів (відомий під назвою Чорної Ріки). Не перебільшимо, коли скажемо, що, відколи сигнал тривоги з “Першого Розвідника” дійшов до всього людства, величезна його частина жила тільки подіями на Десятій Тисячі.
Але правда була одна, і розуміли це майже всі. Про неї говорили механічні мозки. Про неї казали люди. Про неї думали також ті, що їх Чорна Ріка несла у безвість. Та правда була ось яка: єдиними людьми, що мали дійсно поважні шанси на порятунок обох екіпажів, були ті, хто саме ту хвилю перебував на “Першому Розвіднику”.
Тобто: Йон Сого, чотирнадцятирічний хлопець, що народився в сатурнянській столиці Акрі, і двоє близнят із Землі, Алька та Алик Рої.
Із зрозумілих причин Центральна Камера “Першого Розвідника”, де перебувало троє дітей, не була ввімкнена в загальносвітову телепередачу. їх лише захоплено спостерігали кілька тисяч фахівців, що були покликані до штабу рятувальної станції. Бо, власне, ті фахівці мали шукати способів порятунку — звичайно, крім багатьох добровільців з усіх супутників та планет.
Тут треба додати, що коли Алька спитала: “Що ж нам робити?” і коли всі троє підійшли до екрана, дивлячись на Антонова і чекаючи його вказівок, переважна більшість людей так само наблизилась до своїх екранів. Думали вони всі приблизно так: “Я б дуже пишався (або дуже пишалася), якби це були мої діти”.
Антонов схилив до Альки гарне чорне лице й відкинув пасмо волосся, що спадало на очі.
— Я б дуже пишався, — сказав він таким басом, наче говорив у бочку, — якби ви були мої діти.
У Альки заблищали очі.
— Пробачте, — мовила вона. — Але я тільки-но спитала вас: що нам робити? Чому ви не відповідаєте?
Антонов ще нижче схилив голову, і пасмо волосся знову впало йому на очі.