— П’ятдесят хвилин, — сказав голос “Розвідника”.
Йон розчулено усміхнувся, дивлячись у сердиті блакитні Альчині очі.
— Зійдімо вниз, — сказав він.
Алька гордо кивнула головою і рушила вперед.
Вони вийшли з космольота на поміст, що з’єднував машину з стартовою вежею. Потім спустилися в коридор, який вів до Головної Камери. Перед ними знову відчинилися двері.
Алька ступила до Камери, і раптом сталося щось страшне, наче примарний сон.
Зненацька озвався голос “Розвідника”. В ньому чувся переполох. Навіть жах.
— Увага! Увага…
Те друге “увага” перейшло нараз у якесь белькотіння. Двері, що в них пройшла Алька, раптом почали зачинятися, хоч Йон ще був у коридорі. Він ледве встиг відсмикнути назад ногу. Однак двері не цілком зачинилися, а нагло спинилися. Залишилася щілина в долоню завширшки, крізь яку Йон бачив зблідле Альчине обличчя.
— “Розвіднику”! Даю наказ! — гукнув він, силкуючись відчинити двері.
Однак голос не відповідав. Він ще раз пробелькотів “Ува-а-а…”, і настала тиша.
— Йоне, що це може означати? — стривожено питала Алька.
— Не знаю, — тихо відповів хлопець. — Щось жахливе.
Та враз він згадав, що на “Розвіднику” мусить бути хтось, хто має давати раду навіть у найнесподіваніших труднощах і небезпеках.
— “Розвіднику”! Слухай наказ! — крикнула Алька.
Знову ніхто не відповів. Навколо було тихо й нерухомо.
На щастя, в Головній Камері вежі й далі темнів образом космічного простору великий екран, а з відчиненої брами лилося світло штучного сонця. Це означало, що “Розвідник” не перестав виконувати свої основні функції. А все ж таки сталося щось страшне. Якраз тепер, коли допомога “Розвідника”, його інструкції і накази набирали найбільшої ваги, він нагло занімів.
— Алько! — гукнув Йон. — Я залишусь тут, а ти біжи по Робика. Спробуй… може, зумієш дістатися до артилерійської батареї ліфтом, а якщо ні, то побіжи навколо стартової вежі. Вхід до батареї тут, біля лабораторій. Під червоною банею. Біжи по Робика. Тепер тільки він здатен нам допомогти.
— Чекай на мене, — сказала дівчина. — Тримайся, Йоне. Я зараз його приведу.
Вона скочила на голубий квадрат швидкісного ліфта, але він навіть не здригнувся.
Алька тільки махнула рукою і вибігла крізь відчинену навстіж браму стартової вежі надвір.
Запала тиша.
— “Розвіднику”! — знову крикнув Йон. — “Розвіднику”! Даю наказ.
Цього разу почулося невиразне “Увага… уваа…”, і навіть двері почали трохи піддаватися Йоновому натискові. Та по хвилі знову все завмерло.
Усе-таки Йон полегшено зітхнув. Двері відхилилися настільки, що крізь них, певне, можна було б пролізти.
Однак Йон не зважувався.
Що буде, коли він пролазитиме, а двері раптом знову зачиняться?
Не можна ризикувати. Алька повинна добратися до Робика за три—чотири хвилини. А Робик напевне допоможе. У цілому Всесвіті немає кращих друзів у людини від сатурнянських роботів-опікунів.
Просто надалі треба заховувати спокій. Бо, незважаючи на цю нову перешкоду, вони повинні встигнути й у визначену хвилину почати дію.
Ледь вистромивши голову в розсунені двері, Йон глянув на екран.
Туманна пляма Чорної Ріки трохи побільшала. “Розвідник” помітно наблизився до неї. До зіткнення залишилося близько п’ятдесяти хвилин. Так, адже недавно, коли Йон розмовляв з Алькою, “Розвідник” повідомив: “П’ятдесят хвилин”. Отже, вони мають ще багато часу.
— “Розвіднику”, — мовив Йон задля спроби.
Тиша.
Раптом Йон здригнувся: що то було?
Власне, нічого особливого не сталося. Не пролунав жоден звук, ніхто не озвався. Хлопцеві тільки здалося, що в брамі промайнула якась тінь.
— Гей! Хто там? — гукнув Йон.
Знову ніхто не озвався.
Хлопець заплющив очі.
Може, та хвилева тінь на порозі стартової вежі була тільки маревом. Але ж він наче добре бачив якусь темну, невиразну постать, що на коротку мить майнула на тлі світлого прямокутника брами.
Йон знову здригнувся. Тепер він почув десь коло виходу легенький шелест.
— Хто там? — крикнув хлопець.
Відповіді не було.
“Це неможливо, — гарячково думав він, — це неправда”.
Хлопець не хотів ще підозрівати того, чого сам не перевірив. Але…
Адже віддавна ходять таємничі оповідання про те, що буде, коли людина врешті зустріне в космосі якусь істоту зовсім іншого, ніж вона, походження й звичаїв. Може, саме тут, на “Першому Розвіднику”, на межі Десятої та Одинадцятої Тисячі, далеко від людських селищ, з’явилися якісь небезпечні чужинці?
Бо надто все це було підозріле: і дивне пошкодження зв’язку в Чорній Ріці, і захоплення обох космольотів потоком, а тепер… Що то за тінь знову промайнула в брамі?
— Почекай, — голосно сказав сам до себе Йон, — не будь дитиною. Не розповідай собі казок. Маєш поважніші справи, щоб сушити над ними голову.
Поміркувавши, Йон поволі зняв із себе куртку й сорочку, йому тепер було байдуже, що двері, крізь які він таки надумав пролізти, затиснуть його і роздавлять. Хлопець примірився боком до щілини. На щастя, він трохи спітнів, і шкіра була слизька.
Йон двічі шарпнувся і був уже за дверима. Правда, він відчув, що здер собі шкіру на лопатках, але зате був уже в Головній Камері. Він спокійно вдяг сорочку і обережно, але сміливо вийшов просто на яскраве світло штучних сонць “Розвідника”.
Він пильно оглянувся довкола, проте нікого не побачив.
— Що ж далі? — спитав він себе вголос.
І надумав, перше ніж вирушити на пошуки своїх друзів, ще раз глянути на екран, чи далеко до Чорної Ріки. Тому повернувся назад до Головної Камери. Повернувся і не встиг глянути на екран, як несамовито закричав. Брама нечутно зачинилася за ним.
— Увага! — переляканим голосом озвався “Розвідник”. — Застерігаю! Ува…ва…ва…
— “Розвіднику”! — кричав Йон, б’ючи кулаками в браму. — “Розвіднику”! Від кого застерігаєш?
Проте голос більше не озивався.
Йон теж утихомирився. Що за безглуздя — бити кулаками в двері стартової вежі.
— Ти таки дурень, Йоне, — сердито сказав хлопець сам на себе.
“Треба обійти вежу, — міркувала Алька. — Вхід до батареї десь там, біля лабораторії. Під червоною банею.
Дівчина швидко вибігла з вежі, але зразу ж уповільнила ходу.
— Тільки не слід панікувати, — пробурмотіла вона.
Справді. Було б нерозумно бігти наосліп. Вона ж взагалі не орієнтувалася на “Розвіднику”. Оглянула його тільки під час сніданку. Якби їй тепер сказали, наприклад, знайти ботанічний сад, то…
Алька аж спинилася — такою безпорадною і розгубленою відчула себе раптом перед таємницями “Розвідника”. Легко було всюди добиратися і все знаходити, коли голос його ввічливо вказував дорогу, а ліфти, рухомі стрічки і швидкісні транспортери несли туди, куди їм було велено.
А тепер голос мовчав. Ліфт у стартовій вежі не діяв. Як попасти до місця, що його вона ніколи не бачила і де ніколи не була?
— Ой! — скрикнула Алька.
Вона помітила, як за кілька кроків від неї раптово почала рухатися жовта стрічка транспортера. Дівчина кинулася до нього, але зразу ж з острахом відскочила.
“Куди ж ти? — дорікнула вона собі. — Куди, дурна? Ти ж не знаєш, куди ця стрічка веде”.
“Треба обійти вежу, — нагадала вона Йонові слова. — Ну, то й обійду”.
Алька пішла ліворуч, наче на зло транспортерові, що рухався в правий бік. Дівчина спокійно ступала по густій і м’якій, як килим, траві. Вона поминула купку дерев, на листі яких ще не висохли краплі дощу.
За хвилину дівчина знову спинилася. їй здалося, що хтось крикнув. То наче був Йонів голос. Алька прислухалася кілька секунд, але ніхто більше не озивався.
Вона рушила далі. Через кільканадцять кроків, попри всі свої попередні наміри, вона знову почала бігти. Бо в глибині алеї попереду угледіла невеликі кущі, а серед них — знайомий краєвид: кольорові бані лабораторій.