Алька бігла, наче за нею хтось гнався. Нараз у повітрі задзвенів дивний, переляканий голос “Розвідника” — це був той самий поклик, що його почув Йон у стартовій вежі.
— Увага! — гукав голос. — Застерігаю! Ува…ва…ва…
І знову все скінчилося невиразним белькотінням.
Алька притишила ходу тільки на одну мить.
— Від кого застерігаєш? — щосили крикнула вона і, не почувши відповіді, подалася далі в напрямку лабораторних бань.
То була щаслива хвилина — серед білих бань лабораторій дівчина вгледіла невелику, але важливу для неї червону баню артилерійської батареї. Вона помчала туди так, немов за нею гналась найстрашніша потвора космосу, в яку зрештою вже сотні років ніхто не вірив.
Дівчина знала одне: хоч би там від кого (чи від чого) застерігав її “Розвідник”, вона зобов’язана якнайшвидше знайти Алика й Робика. Передусім Робика, який у сто разів швидше й краще, ніж вони, знайде вихід із цього становища. Адже він сам казав: “У моїй присутності з вами ніщо не може статися”.
Алька добігла до невеликої, пласкої, як шапка червоного гриба, бані, і з розгону оббігла її навколо.
— Алику! — гукнула вона. — Алику! Робику!
Ніхто їй не відповідав. Це ще було півбіди. Але справжнім лихом виявилось те, що баня була замкнена наглухо, і Алька не знала, як до неї дістатися.
— Ох, “Розвіднику”, — прошепотіла вона. — Що сталося?
Вона напружила всю силу, щоб уперше хтозна від якого часу не заплакати, як мала дитина. їй пощастило опанувати себе, клубок відкотився від горла, думка проясніла.
— А що далі? — спитала дівчина себе.
Треба поміркувати. Алька на кілька секунд заплющила очі, шукаючи відповіді. Потім обійшла довкола вежу, пильно придивляючись до кожного її шва. Нарешті вона знайшла місце, в якому тонша за волосину шпарка свідчила, що саме тут були двері до середини.
Дівчина уважно озирнулась навколо, шукаючи чогось важкого й твердого. Однак поблизу нічого такого не було. Стежка була суцільна й гладенька, хоч і здавалося, ніби її викладено з каменів. Алька задумалась. Де вона бачила справжнє каміння? Ага, в потоці за садом. Але туди далеко. Як же тоді вистукати в зачинені двері сигнал Аликові й Роби-кові? Може, зламати гілляку з найближчого дерева? Ні. То було б варварство, до того ж даремне варварство, бо супроти твердої стіни вежі галузка м’якого дерева така ж сама нікчемна, як і Альчина тендітна долоня.
Що ж робити? Знаючи, що це цілком марна річ, дівчина гупнула у зачинені двері — раз, другий, третій. І раптом витріщила очі й роззявила рота з подиву. Зразу ж після третього удару двері до вежі відчинилися, наче з чийогось наказу.
— Дякую, — мимоволі сказала Алька. — Іду.
Однак замість увійти вона відступила на півкроку й гукнула щосили:
— Алику! Робику! Роби-ику-у!
Двері легенько погойдувалися. Здавалося, що вони ніби вагаються: зачинятися чи ні.
— Не зайду, — мовила Алька. — Ніхто мене туди не запрошує.
І знову гукнула:
— Алику! Роби-ику-у!
Але ніхто їй не відповідав. У вежі було тихо й темно. На хвилю її опосів дитячий страх.
— Ох, Йоне, — шепнула вона.
Та вже за мить Алька знов була Алькою. Алькою з логічним мисленням. Алькою спокійною і стриманою. Алькою із сталевими нервами, майбутнім пілотом на великих швидкостях.
Дівчина удала перед собою, що то не вона, а хтось зовсім інший шепнув: “Ох, Йоне”, відступила ще на один крок і дуже уважно оглянула двері.
— Від кого ти застерігаєш, “Розвіднику”? — спитала вона.
Тиша. Темне нутро батареї мовчало. То була наче невисловлена погроза, німе застереження.
— Від кого ти застерігаєш? — ще раз спитала Алька.
Але й цього разу не отримала відповіді. І, не міркуючи довше, вона побігла назад, до стартової вежі.
Дорогою Алька навмисне уникала місць, де могли бути які-небудь автомати й механізми “Розвідника”. Тож вона перестрибнула рухому стежку, обминула квадрат швидкісного ліфта і, замість перебігти через маленький, хиткий місток, переплигнула вузенький потічок, що трохи далі розливався у невеликий ставок.
Нарешті дівчина знов опинилася біля вежі. Тут вона стала, уважно озирнулася довкола. І раптом, хоч їй ніщо не загрожувало, з цілком спокійним обличчям, але голосом, що аж тремтів з жаху, закричала:
— Рятуйте! — і ще раз: — Рятуйте!
Відповіді вона й не сподівалася, бо відразу ж кинулась бігти далі навколо вежі, знову до головної брами. Мчала вона скільки було сили.
Коло вежі, звідки приблизно через півгодини вона і Йон мали вилетіти космольотом, дівчину охопила тривога.
“Приблизно через півгодини? — міркувала, біжучи, Алька. — Яке це має значення? Ніякого, коли треба діяти з точністю до одної десятої і одної сотої секунди”.
Дівчина саме добігла до широкої алеї, що вела до брами стартової вежі. Тут вона стала як укопана: брама була зачинена.
І аж тепер обличчя Альчине набрало такого виразу, який повинно було мати, коли вона кричала “Рятуйте!”. Проте вона ані зойкнула. Ту хвилю кричати не мало ніякого сенсу.
Взагалі ніщо не мало сенсу. Вперше в житті дівчина подумала: “Все це не має аніякісінького сенсу. Немає і ніколи не мало”.
Вперше в житті її огорнуло почуття цілковитої байдужості до всього, що люди створили собі на користь.
Ось найкращий штучний супутник усіх часів, наймайстерніше спроектована механопланета, славетний над славетними, найвідважніший “Розвідник” обернувся раптово в пастку. В пастку на трьох безпорадних, відокремлених одне від одного і залишених самих на себе дітей.
— Чекай, — сказала собі Алька вголос. — Ще матимеш час упадати в розпач. Краще подумай, що все це означає.
Вона потерла долонею чоло й задумано прошепотіла:
— Ти просто істеричка, серденько.
Адже взагалі “Розвідник” працював як слід: штучні сонця світили й гріли, повітря було чисте й прозоре, як кришталь, все росло собі, як завжди. Коли б такі дивні речі сталися в інший день і в звичайних умовах, то можна було б подумати, що то якась надпрограмова розвага. Звісно, з технічного погляду це був би всесвітній скандал. Але з людського?
Однак це був не звичайний день. І події на “Розвіднику” були вже не скандалом, а нещастям.
Може, “Розвідник”, боячись за свою власну долю, перестав коритися людям? Вже здавна ходили про це і смішні жарти, і грізні, таємничі пророкування.
— Настане день, коли машини збунтуються, — розказували дотепники і дурні базіки.
“А чи не може й справді таке статися? — подумала Алька. — Якщо в розвідувальних приладах “Альфи” сталася заводська помилка, то чи немає якоїсь хиби і в “Розвідникові”, що штовхає планету на бунт проти людей?”
— Ні, це неможливо, — вголос сказала вона.
“Але ж чи напевне таки неможливо?” — міркувала дівчина.
Саме ту мить, ніби навмисне, озвався голос “Розвідника”:
— Увага, керівники! Увага, керівники! Треба негайно…
— Що треба?! — несамовито крикнула Алька, бо після слова “негайно” настала хвилинна тиша, а тоді “Розвідник” знову сказав: “Негайно… не-гай-но…”— і замовк.
Та все ж обличчя Альчине проясніло, ніби на “Розвіднику” засвітилося третє, додаткове сонце. Бо ту саму хвилю, коли Пеер марно силкувався докінчити рапорт своїм керівникам, йому принаймні пощастило досягти одного — відчинити браму стартової вежі.
Звідти до Альки кинувся Йон.
— Ох, Йоне, — прошепотіла дівчина.
— Нарешті! — зрадів хлопець. — Ти бачила їх?
— Ні.
— Я так і думав.
— Що далі? Що нам робити?
Йон узяв Альку за руку.
— Я ще й сам добре не знаю, — сказав він. — Але конче треба щось почати. У нас мало часу. Бачиш?
Крізь відчинену браму було видно екран. Майже половину його великої поверхні займала тінь Чорної Ріки, що зростала з кожною секундою.