— Що накажеш, керівнику? — діловито спитала Алька.
Йон вдячно усміхнувся їй.
— У нас лише два виходи, — швидко сказав він. — Або спробувати повернутися в космоліт, або якось дістатися до Головної Камери й дізнатися, в чім річ. Що ти радиш?
— Головну Камеру.
— Чому?
Дівчина не роздумувала й чверті секунди.
— Дуже просто, — почала Алька з надзвуковою швидкістю. — Коли ми доберемося до космольота і навіть вчасно стартуємо, то не впевнені, що “Розвідник” буде діяти за визначеною програмою, що він не згубить нас у просторі, не втече з небезпечної зони тощо.
Йон кивнув головою.
— Отже, треба дістатися до Головної Камери, — вела далі дівчина, — бо лише там…
— Лише звідти, — перебив їй Йон, — можна з’єднатися з Базою.
— Ба навіть самим направити пошкодження.
— Біжімо.
Вони помчали до Камери. Раптом Йон, що біг перший, схопив дівчину за плече.
— Глянь-но! — мовив він, показуючи на рухому стежку, ту саму, що її перед кількома хвилинами Алька обережно обминула.
— Що?
— Вона рухається не в той бік, що повинна рухатись, — сказав хлопець.
Алька лише кивнула головою.
— Тепер сюди, — мовив Йон і звернув убік від лабораторій.
Вони бігли рівною, пружною, як губка, алеєю.
— Як ти гадаєш, що все це означає? — спитала дівчина.
— Всього можна сподіватися, — відповів Йон.
Вони бігли поруч, як два бігуни: швидко, але без поспіху, з усієї сили, але рівномірно. І тільки перемовлялися короткими словами.
— Всього можна сподіватися, — знову сказав Йон.
А за мить Алька спитала:
— Чи то… “Розвідник?”
— Ні.
— Ну звичайно, — погодилась дівчина. — Адже він пробує нас застерегти. Однак…
— Що однак? — спитав Йон.
— Чи він часом не прикидається?
— А ти як думаєш? — у свою чергу спитав хлопець.
— Думаю, що ні.
Йон кивнув головою. Проте обличчя його було похмуре.
— Всього можна сподіватися, — сказав він.
— Про що ти тепер думаєш?
Йон не відповів. І тільки тоді, коли вони вийшли із заростей, що оточували лабораторії, і побігли великою заквітчаною лукою у напрямі великої бані Головної Камери, що видніла здалека, озвався майже пошепки:
— Я спочатку думав, що це… чужинці.
— Які чужинці?
— З космосу!
Алька аж зупинилася з подиву, Йон не чекав її, і вона насилу догнала його — адже вони пробігли вже близько кілометра.
— Дурниці! — крикнула вона, важко дихаючи.
Хлопець знову не відповів. Він мовчки біг далі. Альці було щораз важче встигати за Йоном.
— Йоне, не біжи так швидко, — попросила вона.
Хлопець відразу зупинився, а коли Алька хотіла бігти далі, притримав її за руку.
— Відпочинь.
Дівчина так засапалась, що не могла й слова вимовити. Вона тільки кивнула головою.
— Бачиш, — пробурмотів він. — Далі вже не біжімо, а ходімо, крок за кроком.
Йон також задихався, але на Сатурні він багато й охоче бігав, тому вже за хвилину міг знову розмовляти.
— Всього можна сподіватися. Але я теж вважаю, що чужинці, якби появилися тут… що взагалі всі ці вибрики надто дурні. Якби хтось завітав на “Розвідника”, то найперше захотів би порозумітися з нами.
— Може, “вони” тільки оглядають “Розвідника”?
— Хто “вони”? Що значить “оглядають”?
— Коли я була мала, — сказала Алька, ніби між іншим, — то хотіла заглянути в кожну іграшку. І кожну псувала.
— Ага. Отже, ти вважаєш…
— Ні, — мовила Алька. — Вважаю, що то все дурниці.
Йон засміявся.
— Ти вже відпочила?
— Так.
— Ну, то гайда!
Вони знову побігли.
— Найважливіше, — сказав Йон, — направити пошкодження… якось дати собі раду…
— З чим?
— Та з тим “чимось”!
— Зрештою, нам нічого так дуже квапитись, — мовила Алька.
Йон не зразу збагнув, що Алька мала на думці, а коли збагнув, то з радості так ляснув її по спині, що вона мало не впала.
— Правду кажеш, — вигукнув він.
— Звичайно, правду, — насилу вимовила Алька, — але навіщо мені ламати з цього приводу ребра?
Йон пропустив її слова повз вуха.
— Адже, — думав він уголос, — важливо те, що ми доженемо Чорну Ріку. Якщо ми не встигнемо врятувати їх тепер, то зробимо це трохи пізніше. В крайньому разі попросимо з Бази нову програму. Адже…
Дівчина знову глянула на Йона досить неприємно.
— Адже, адже… — передражнила вона його. — Адже це було зрозуміло з самісінького початку.
Раптом Йон став як укопаний. Він мав такий вираз на обличчі, наче побачив щось жахливе.
— Справді, це було зрозуміло з самого початку, — прошепотів він.
Алька перелякано побачила, що хлопець зблід. Що його так вжахнуло?
— Що сталося? — спитала вона.
Йон стріпнув головою, наче йому зненацька хтось забив памороки.
— Це неможливо.
— Що? Скажи, що? — підганяла його дівчина.
Хлопець боляче стиснув її за плече. Алька вирвалася від нього і аж крикнула:
— Кажи!
Він глянув на неї, як на зовсім чужу. Погляд у нього й досі був якийсь несвідомий і переляканий.
— Ходи, — мовив Йон. — Зараз скажу.
Навколо них квітла найкраща лука на “Розвіднику”. Вгорі щебетала якась пташка, в траві без упину цвірінчали коники, крикливі, неугавні, зовсім як на Землі, десь на півдні.
— Боюсь, — сказав Йон. — Дуже боюсь, що доведеться просто кричати “рятуйте”.
— Що ти сказав? — спитала Алька. — Кричати “рятуйте”?
Хлопець мовчки йшов далі. До Камери залишилось кілька кроків.
— Розумію. — сказала Алька. — Я вже кричала “рятуйте”, але це не допомогло.
А що за цей час відбувалося в Алика й Робика?
Треба вернутися до тієї хвилини, коли Алька і Йон у Головній Камері стали на блакитний квадрат швидкісного ліфта.
Алик дивився на них і тільки кліпав очима. Вони просто в одну мить зникли.
Тоді хлопець штовхнув ліктем Робика й сказав:
— Ну, артилеріє, струнко!
— Вільно! — засміявся Робик і кумедно скривився.
Алик здивовано приглядався до зморщок і веснянок на Робиковому обличчі.
— З вами, сатурнянськими роботами, — сказав він, — ніхто не може змагатися. Я б ніколи не сказав, що ти не людина.
— А це добре? — спитав Робик.
— Хіба я знаю? — відповів Алик.
Робик усміхнувся трохи сумно:
— Все залежить від обставин.
Саме ту мить “Розвідник” повідомив, скільки часу залишилось до початку їхнього наступу на Чорну Ріку.
— Шістдесят хвилин, — сказав голос.
— Їдьмо, — звелів Алик.
Транспортер, на який вони стали, повільно рушив з місця, але відразу ж почав набирати швидкості. Він поніс їх у підземний тунель Оксамитова губка стін мигтіла світловим візерунком. Транспортер легенько погойдувався під ногами. Алик, усміхаючись, глянув на Робика.
— Ти завжди був такий симпатичний? — спитав він.
— Ні, — заперечив Робик. — Ти ж знаєш, що ми, роботи-опікуни, по-своєму ростемо разом з вами. Але… — завагався він, — думаю, що нам краще поговорити про…
— Поки що не треба, — перебив його Алик. І зразу ж ввічливо пояснив, чого він хоче: — Сподіваюся, що такими питаннями я не завдаю тобі прикрості. Адже я вперше в житті бачу сатурнянського робота. Наші, земні, набагато гірші. Отож вибач мені, проте…
— Будь ласка, — усміхнувся Робик. — Нічого. Ти хочеш знати, який вигляд мав я раніше? Дуже просто. Коли Йон був ще зовсім маленький, я скидався на рухому іграшку: замість носа мав співучого дзьоба, замість очей — рухомі світлячки, замість рук — брязкальця.
— Мабуть, був дуже гарний! — захоплено засміявся Алик.
Робик скромно кивнув головою.
— Непоганий. Я був дуже спритний і кумедний, Йон страшенно любив мене.
— Ну, він і тепер тебе любить, — сказав Алик.