— Я став схожий на людину з того часу, коли Йон почав розрізняти людей. Відтоді ми разом “ростемо”, тільки що я… — Він не скінчив, бо ту мить транспортер, раптово гальмуючи, вніс їх до просторої круглої зали.
— Це артилерійська позиція, — сказав голос “Розвідника”.
— Доповідаємо: ми прибули, — засміявся Алик.
Він згадав ці смішні слова з якогось фільму про так звані “армії” доісторичних часів.
— Приймаю накази, — мовив голос, що явно не зрозумів Алика.
Хлопець кивнув головою.
— Будь ласка, покажи кермо, а також екран прицілу головного вогнемета, — мовив він.
— Це наказ?
— Наказ.
— Слухаю. Прошу до середнього пульта.
— Розумію, — сказав Алик.
У залі, де містилася головна позиція проти-метеорної батареї “Розвідника”, було три пульти для артилеристів.
— Це не педагогічно, — поскаржився Алик. — Раніше мені забороняли гратися ручним реактором, а тепер відразу доручили найпотужніший позитроновий вогнемет.
Робик пирснув сміхом, але зразу ж споважнів.
— Ти, здається, блазнюєш, Алику, — дорікнув він йому.
— Не здається, — зітхнув Алик, — а напевне.
— Чому?
Алик безпорадно глянув на Робика.
— Тому, мій любий Робику, що я трохи боюся. Розумієш?
— Не зовсім, — чесно признався Робик.
Алик усміхнувся і сів до середнього пульта. Перед ним зразу засяяв великий круглий екран.
— Отже, це вона, — шепнув Алик.
— Хто?
— Чорна Ріка.
— П’ятдесят хвилин, — почувся голос “Розвідника”.
Алик показав у глибині екрана на маленьку й ще туманну, але вже цілком виразну стежку метеорової Чорної Ріки. Якусь мить обидва мовчки вдивлялися в далеку, імлисту смугу.
— “Розвіднику”! — гукнув Алик.
— Слухаю.
— Прошу дати мені пробний постріл.
— Даю.
На екрані з’явилося світле кружальце ручного прицілу. Правда, звідси ще годі було досягти метеорового потоку. Проте Алик вибрав на смузі скупчення маленьких крапок. Він хотів перевірити, чи швидко він зуміє скерувати на них кружальце прицілу. І переможно усміхнувся. Досить було ледь помітного руху, навіть не всієї руки, а лише двох пальців, щоб яскраве кружальце зразу ж слухняно накрило те скупчення на смузі.
— Чудово, — сказав Робик.
Алик легенько натиснув на педаль. На екрані мигнув яскравий блиск — швидше, ніж спалах зірки, що падає на землю.
Алик хотів радісно засвистати — він згадав, нарешті, мелодію одної забутої, але дуже гарної пісеньки. Та не встиг засвистати, бо Робик зненацька весь затремтів, почув щось жахливе.
— Що сталося? — спитав Алик.
— Не знаю, — відповів Робик.
— А чого ж ти?
— Стривай, — махнув рукою Робик. Видно було, що він до чогось прислухається. Але до чого?
“Хіба людина може перевірити, до чого він прислухається?” — заздрісно подумав Алик. Адже годі порівнювати досконалість людського чуття з чуттям пересічного робота, вже не кажучи про сатурнянських феноменів. Взяти хоча б слух. Роботи чули ультразвукові хвилі, радіохвилі, телехвилі і десятки тисяч інших речей. Алик завжди казав, що роботи не помирають зі сміху з людської недолугості тільки тому, що машини з природи лагідної вдачі.
Тепер Алик тихо чекав Робикових пояснень. Чекав покірно, але нетерпляче. Зрештою, навіть за таких обставин неспокій робота був чимось незвичайним.
Та виявилось, Робик і не думав пояснювати, що його збентежило.
“Він схожий на пса, що зачув змію”, — подумав Алик і згадав, як бабусин Дінго в Делі не зносив навіть сумирних водяних вужів.
Робик тільки попросив:
— Почекай на мене хвилинку.
— А куди ти? — спитав хлопець.
— Я зараз повернуся, — сказав Робик і ступив на стрічку транспортера в напрямку “поверхня”. Транспортер зразу ж рушив, і стіна замкнулася за ним, наче тінь.
Алик похитав головою.
— Трохи неспокійні канікули, — сказав він у бік екрана і хотів блазнювати й далі на цю тему, але нічого не виходило.
Він був сам, отже міг дозволити собі хвилю смутку. Хвилю “слабкодухості”.
— Як так піде далі, — сказав хлопець сам до себе, — то нам ще й канікули продовжать. Тоді ми помремо з нудьги.
Проте думка, що людина може померти з нудьги, була така неймовірна й така неймовірно смішна, що він просто зареготав. А коли ще й пригадав “кашель засапаної зозулі”, то аж заплакав зі сміху.
Але враз замовк. В одну мить. Бо почувся голос “Розвідника”, в якому бринів переполох, чи навіть жах.
— Увага! — сказав голос. — Ува-а-а…
Це друге “ува” перейшло в якесь відразне белькотіння.
— Що? — спитав Алик.
Ніхто не відповів. Тільки ще раз почулося те безпорадне “ува”, потім настала страшна тиша.
Алик підвівся й озирнувся довкола.
— Я, мабуть, сплю, — сказав він. — Прокинься, Алику!
Тиша.
В глибині екрана мовчки зростала й повільно наближалася смуга Чорної Ріки. Найгірше те, що на “Розвіднику” почало щось діятись. Діятись серед тиші й мовчанки, яку було ані збагнути, ані стерпіти.
— Робику! — гукнув Алик.
Тихо.
Ані луни, ані голосу.
— Перестань верещати, — порадив собі Алик. — Це і не гарно, й нерозумно. Думай, що далі робити.
Якусь хвилину хлопець і справді напружено думав.
“Що так стурбувало Робика? Чого він злякався?”
Потім сказав:
— Буду говорити вголос. Так легше.
Він підвів до стелі голову.
— Якщо чуєш мене, “Розвіднику”, то записуй. Починаю розмовляти сам із собою. Увага!
Розмова була проста: питання — відповідь, питання — відповідь…
Ось перше питання:
— Що занепокоїло Робика?
Відповідь:
— Не знаю.
А далі вже пішло, як по нитці:
— А все-таки?
— Його могли занепокоїти звичайні пошкодження в “Розвіднику”.
— Не думаю.
— Чому?
— Бо звичайні пошкодження “Розвідник” лагодить сам.
— Отже?
— Або “Розвідник” здурів і не хоче сам собі допомогти й нам коритися…
— Або?
— Або небезпека прийшла ззовні. І це, мабуть, якісь чужинці.
— Дурниці.
— Чому дурниці? По-перше, бували випадки, коли в несприятливих умовах втрачали глузд навіть найкращі супермеханомозки. Ми ж опинилися в умовах, що найменше сприяють спокійній роботі. А “Перший Розвідник” дуже вразливий, може, навіть несміливий…
— Блазнюєш?
— Ні. Може, обидві підозри слушні? І те, що на “Розвідника” напали чужинці, якісь злі, неприхильні істоти з космосу, ті, тло, наприклад, ховаються в середині Чорної Ріки і вже спіймали на гачок “Альфу” й “Бету”, а тепер ловлять нас… І, може, внаслідок їхнього нападу “Розвідник”, нездатний оборонятися, збожеволів.
— Дурниці!
Це останнє слово Алик крикнув із щирим переконанням і на хвилю перестав розмовляти сам із собою.
“Дурниці, дурниці, дурниці… — вперто й сердито повторив хлопець кілька разів у думці. І трохи заспокоївся. — Треба часом уголос виказувати дурниці, — міркував він. — Саме тоді й можна їм скласти ціну”.
Правда, поки що ця розмова не дала йому багато користі. Він тільки стратив кілька дорогих хвилин на дурнувату гру з самим собою. Тільки на те, аби збагнути, що говорив дурниці.
Стривай, а коли ж він почав говорити дурниці?
Адже перше питання було слушне.
“Нумо, поміркуй, — заохочував хлопець сам себе. — Чи…”
Але докінчити питання не встиг, бо знову озвався переляканий голос “Розвідника”:
— Увага, керівники! Увага, керівники! Негайно треба…
— Що? Що негайно треба? — несамовито закричав Алик, бо після слова “треба” запала тиша, потім “Розвідник” ще сказав: “Негайно… не-гай-но…” — і замовк.
Щось таки вже робилося, бо раптом зрушила стрічка транспортера, того, що проходив посередині зали.
Тоді Алик ще раз сказав уголос перше запитання із своєї попередньої розмови. Потім, не роздумуючи, мовчки скочив на транспортер, що дедалі більше набирав розгону.