Хлопець широко розставив ноги, трохи зігнувши їх у колінах. Стрічка тремтіла під ними. Аби тільки не впасти! Бо транспортер відразу набрав швидкості, вживаної тільки на далекі відстані.
А коли б, зрештою, він і впав? Нічого б з ним не сталося. Кожний нормальний транспортер мав лапи тривоги, якими ловив і підтримував людину, коли вона втрачала рівновагу. Кожен нормальний транспортер… Але хто міг дати гарантію, що цей транспортер нормальний?
Стрічка звивалася серед тунелів, пробігала через невідомі зали, камери та машинові відділи, напевне, швидше, ніж треба.
Алик стояв, нахилившись уперед, і, тримаючись руками за коліна, вдивлявся в предмети, що пролітали повз нього. Він кожної миті готовий був стрибнути. Обличчя його було зосереджене, спокійне.
А тим часом, коли він раптом почав кричати, то голос його, попри той зовнішній спокій, тремтів, наче в смертельно переляканої людини.
— Рятуйте! — волав хлопець. — Допоможіть! Рятуйте!
Хвилину почекав — і знову:
— Рятуйте! Допоможіть! Рятуйте-е!
Коли б на “Розвіднику” все було гаразд, то такий крик викликав би тривогу цілого корабля, на допомогу збіглися б усі живі й механічні люди. А так нічого не сталося. Транспортер і далі шугав крізь тунелі, зали, машинові відділи й камери. Однак за дві чи три хвилини такої їзди Алик раптом ляснув себе по лобі.
— То он воно що!
Він зрозумів, що попав у замкнене коло. Просто транспортер мчав по колу. Ось простора світла лабораторна зала з великими круглими мікроскопами. Далі двокольоровий тунель. Потім кілька невеликих камер, знов тунель, двоє темних приміщень, широкий розгалужений коридор, і знову — лабораторна зала з мікроскопами, двокольоровий тунель, кілька камер, тунель… і так далі.
— Рятуйте! Допоможіть! — розпачливим голосом, але з спокійним виразом на обличчі крикнув Алик. І, не дочекавшись жодної реакції, шепнув собі: — Ну то… стрибаю.
Він пересунувся на край транспортера. Безпечно зіскочити можна було в двох місцях— у залі з мікроскопами і в широкому коридорі. Десь-інде було небезпечно. Він міг луснутись лобом об стіну, а це було б невелике задоволення, хоч стіни тут дуже пружні.
Тому Алик надумав зробити ще одне коло, аби краще підготуватись до стрибка. Він уже напам’ять знав, що за чим іде: зала, тунель, камери… і коридор.
Алик вирішив стрибнути в коридорі, бо побачив, що з другого боку в ньому мерехтить зеленим світлом якась смуга. Отже, там рухався ще один транспортер. Хлопець прицілився і стрибнув.
Стрибаючи, хлопець подумав, що той другий транспортер іде вгору, отже, нарешті винесе його на поверхню… Але що буде, коли він рухається в протилежному від першого напрямку?
На щастя, Алик не встиг уявити собі, що могло б статися, коли б той другий транспортер рухався в протилежному напрямку. Все одно він уже не зміг би втриматися від стрибка. А зрештою, не треба було й думати про такий жах.
Та виявилося, що другий транспортер іде в той самий бік, що й перший. Завдяки цьому хлопцеві пощастило встояти на ногах. А за хвилинку Алик радісно заплескав у долоні: стрічка виразно підіймалася вгору.
— Браво! — зрадів хлопець.
Незабаром стало все ясно. Транспортер вийшов на поверхню, зробив півколо серед гайка дактилевих пальм, минув високий, схожий на африканський, піщаний горб — і знову направився в тунель…
Мабуть, тут!
Алик легко сплигнув. І не помилився — він був навпроти головного входу до Центральної Камери. Він ступив крок уперед і обережно торкнувся пальцями зачиненої стіни. Цього мало бути досить: адже “Розвідник” пам’ятав і його голос, і дотик пальців. Якщо не допомагали слова, то може цей дотик допоможе.
Хлопець зрадів, бо стіна злегка подалася. І хоч вона ще не розступилася, проте видно було її добрий намір, її щире, хоч чомусь важке зусилля. Алик обома руками вперся в те місце, де стіна мала розійтися. На його обличчі з’явилась усмішка: стіна, хоч і нерівномірно, поштовхами, але все більше і більше піддавалася натискові.
І ось, затамувавши подих, Алик став перед розчиненим входом до Центральної Камери. Цей вхід був навпроти того, яким вони заходили раніше.
Другий вхід теж був відчинений. Навіть більше: закладений великою дюралюмінієвою балкою, наче хтось чужий, хто не був певний, що “Розвідник” його слухатиме, хотів забезпечити собі вільний вхід і вихід.
Хлопець мовчки дивився в Камеру. Він уже не усміхався. Але й не гнівався. Просто був смутний.
Він уже хотів дати наказ “Розвідникові”, коли раптом десь здаля, наче з глибини протилежного коридора, почувся розпачливий Йонів крик.
То були не слова, не щось розбірливе, а просто зойк, у якому чулася справжня мука. Алик аж похолов.
На той крик у Головній Камері хтось кинувся. Він уже давно був тут, бо встиг розмонтувати одну стіну і таким чином відкрити велику спіральну котушку одного з мозкових центрів “Розвідника” і підключити до неї якусь групу кристалів. Хтозна, що він тут робив, — лагодив чи псував?
Почувши відчайдушний Йонів крик, невідомий стрепенувся, наче його раптом пойняв смертельний жах, і кинувся туди, звідки той крик долинав. З його рухів, з виразу очей і обличчя Алик збагнув, що він мчить на допомогу Йонові.
То був Робик.
Робик миттю зник у глибині протилежного коридора.
Тоді Алик підбіг до розмонтованої стіни і рвонув котушку від кристалів, що її блокували. Ту саму мить до камери вбігла Алька і дзвінко закричала:
— “Розвіднику”, слухай наказ! Позбавляємо робота-опікуна прав людини!
— Слухаю! — відразу почувся чіткий голос “Розвідника”.
— “Розвіднику”! — додав Алик. — Не знищуй робота. Тільки затримай його.
“Розвідник” якусь мить зволікав з відповіддю. А тоді сказав з видимим жалем:
— Не знищувати. Слухаю.
Через кілька секунд коридором прокотився цілий гурт роботів-ремонтників — невеликих куль, що мали сотні найрізноманітніших механічних кінцівок.
Дві такі кулі вкотилися до Центральної Камери і заходились лагодити спіральну котушку, потім умонтували на давнє місце стіну, що її зняв Робик. Дві інші блискавично звільнили вхід: за п’ять секунд розрізали на п’ять шматків грубу дюралюмінієву балку.
Якусь хвилину Алик і Алька мовчки дивились одне на одного, потім швидко поцілувалися. Їхні очі світились радістю. Аж ось до Камери вбіг Йон. Він був дуже блідий.
— Розвіднику! Пришли лікаря, повідом час і підготуй програму бойових дій, — наказав він. — Але насамперед повідом час.
— Вісімнадцять хвилин двадцять секунд.
— Устигнемо! — крикнув Алик.
— Йоне, що з тобою? — спитала Алька.
Бо Йон захитався. Був би навіть упав, якби вони не підтримали його. Ліва рука в хлопця почорніла від закипілої крові та опіків.
— Розвіднику, лікаря! — крикнув і собі Алик.
— Наказ прийнято.
З третього входу, призначеного для механізмів, нечутно з’явився великий білий шестигранний Механолікар.
— Тобі боляче? — співчутливо запитала Алька. — Що сталося?
Йон підійшов до Механолікаря, встромив поранену й попечену руку в темпу переділку апарата і за мить уже посміхався.
— Ох, — полегшено зітхнув він, — нарешті перестало боліти.
Потім соромливо додав:
— Я самохіть засунув руку під транспортер, коли він рухався. Мусив так зробити. Якби мені не було боляче, я б не зумів так переконливо кричати і Робик не вибіг би звідти. І хтозна, чи нам пощастило б опанувати становище.
— Все! — сказав Механолікар.
Йон вийняв з апарата руку і здивовано оглянув її. Вперше в житті він звертався до Механолікаря. Він навіть не сподівався такого наслідку. Відразу перестало боліти, зникли рани, опіки, а цілу руку, наче найтонша рукавичка, вкрив шар штучної охоронної тканини.
— Дякую, — сказав хлопець, і Механолікар нечутно повернувся в те таємниче місце, звідки він щойно вийшов.