— Коли ти все збагнув? — спитала Алька брата.
Алик секунду поміркував:
— Тоді, коли згадав собі, що Робик нам сказав на прощання.
— Тоді, коли й ми, — здивувалася Алька. Йон узяв їх під руки.
— Прошу вас, постарайтеся зрозуміти його, — благально усміхнувся він. — Адже найперший обов’язок робота-опікуна — оберігати людину від небезпеки. Робик мав завдання опікуватися нами. І він не хотів, щоб ми так чи інакше наражалися на небезпеку.
— Але ж, Йоне! — усміхнувся Алик. — Ми все розуміємо. Нам доручили виконати небезпечне завдання. І не можна вимагати від роботів, щоб вони думали так, як ми. І то я краще, що вони не можуть так думати.
Алька знизала плечима.
— Любий мій Йоне, — сказала вона поблажливо. — Найприскіпливіший людський розум нічого не може закинути Робикові, бо який конструктор годен передбачити таке дике становище? Врешті, часом і повинні бути такі випадки, коли без нас… людей, ніяк не обійдешся!
— П’ятнадцять хвилин, — нагадав голос “Розвідника”.
— Досить балакати, — мовив Йон. — Ходімо на свої місця.
— У мене є пропозиція, — сказала Алька.
— Яка?
— Через хвилину після нашого старту повернути Робикові права людини. Коли ми будемо далеко від “Розвідника”, Робик чинитиме все, щоб ми повернулися. Вважаю, що моя пропозиція варта уваги, — скромно додала вона.
— Я теж так думаю, — мовив Алик.
— І я, — додав Йон, вдячно позираючи на дівчину.
Алик задоволено потер руки.
— Чудово, — сказав він. — Я не буду сам. І взагалі…
— І взагалі… годі вже! — перебив Йон. — На місця!
— Знаєте що? — згадав Алик. — Нещодавно я бачив кілька візіофільмів про варварські часи. Тоді люди, замість побажати одне одному добра, зичили “ні пуху ні пера”. Отож ні пуху ні пера вам у космольоті!
І він стрибнув на стрічку транспортера, що миттю винесла його з камери.
— Він надто легковажний, — зітхнула Алька.
— Я дуже його люблю, — признався Йон.
Дівчина розчулено всміхнулася:
— А я ще більше… ніж дуже.
До тієї миті, коли бойовий космоліт “Розвідника” мав почати боротьбу з Чорною Рікою, залишилось тільки шістдесят секунд.
— Одна хвилина, — сказав “Розвідник”.
І відтепер почав рахувати секунди: п’ятдесят дев’ять, п’ятдесят вісім, п’ятдесят сім…
Алька з Йоном сиділи вже на своїх місцях: Йон — біля пульта пілота, Алька — біля пульта стрільця.
“Розвідник” тільки що дав план дії з просторовими й часовими координатами. Автоматам космольота він давно вже був відомий. Однак могло статися, що Чорна Ріка перешкодить їм, зіпсує радіолокаційні антени. Тому Йон з Алькою завчили основні координати напам’ять. А тепер проказували їх пошепки.
Хвилю тому Алик надіслав їм останнє привітання.
— Сестричко, — сказав він. — Йоне, милий друже! Держіться. І взагалі…
Це “і взагалі” він вимовив так, що… та годі про це. Ніхто не любить, коли прилюдно говорять про його почуття.
— Тридцять одна, тридцять, двадцять дев’ять… — повідомляв голос.
Перед Алькою і Йоном на екранах на тлі безмежного космосу вирувала страшна Чорна Ріка. “Розвідник” мчав рівнобіжно з її течією і немовби навіть трохи над нею, як птах над кам’яною лавиною.
А через тридцять, двадцять дев’ять, двадцять вісім секунд у цей потік величезних кам’яних брил, що мчав по Всесвіту, мав увірватися бойовий космоліт Пеера.
Екіпаж його: Йон Сого (пілот) та Алька Рой (бортовий стрілець). Завдання: відоме. Час на виконання: сорок хвилин.
— Увага! — бубонів голос “Розвідника” — Десять, дев’ять, вісім…
Йон і Алька зручніше вмостилися на своїх місцях.
— Сім, шість, п’ять…
“Що це шумить у вухах?” — думала Алька.
“Що це шумить?” — подумав Йон.
Після цього Йон почув біля себе тихе Альчине зітхання. В серці йому ворухнулася глибока ніжність.
— Три, дві, одна… — лічив “Розвідник”.
І нарешті:
— Старт!
Від “Розвідника”, що світився зеленим світлом, відірвався невеликий бойовий космоліт типу КБ-803. Саме так почалася славетна битва “Розвідника” з Чорною Рікою.
Побачивши все те на контрольному екрані, Алик глибоко зітхнув. Космоліт узяв курс на Чорну Ріку і на повній швидкості шугнув просто до потоку, наче мав єдину мету: розтрощити себе об його величезне каміння.
Алик знав, що все буде інакше, що через секунду космоліт змінить свій курс, а все-таки полегшено зітхнув, коли КБ-803, описуючи величезну дугу, почав наближатися до течії під щораз гострішим кутом.
— Чудово, — похвалив хлопець.
Насправді той маневр виконали автомати, але ж часом треба і їх похвалити.
Алик розсівся в своєму кріслі, вже певний себе: поки що не відчутно тих коливань, що паралізували “Альфу” та “Бету”. Він навіть пожалкував — адже могло б бути цікавіше, коли б… І зразу розсердився на себе за такі дурні думки.
Надто дорого коштує така гра в героїв, аби за нею жалкувати.
— Дякую, — сказав Робик.
Уже минула хвилина від старту космольота, і Робик знову одержав свої права.
Тепер він стояв на порозі невеликої артилерійської зали і зніяковіло дивився на Алика.
— “Розвідник” — мовив він несміливо, — переказав мені вашу розмову про мене. Ще раз дякую.
Алик усміхнувся якнайласкавіше.
— Любий мій Робику, — підморгнув він йому. — Таж з погляду наданих тобі прав ти діяв, як і годиться сатурнянинові, просто чудово. Ти оберігав нас від небезпеки.
— Ти дуже тактовний хлопець, — мовив Робик.
— Але ж я кажу цілком щиро! — вигукнув Алик.
— Сподіваюся, що так, — полегшено зітхнув Робик і всівся поряд з Аликом.
— Таким чином… — почав він.
А докінчив Алик:
— Що було, те загуло.
— І справді, — усміхнувся Робик.
Вони замовкли й стали дивитися на екран. “Розвідник” рвонувся вперед — настав-бо час зайняти позицію, з якої він мав виконувати своє завдання. Як відомо, завдання те було сформульоване досить просто: зайнявши позицію ФАММ, 192, 041, 42… (далі ще сорок вісім літерних і числових координат), розпочати бомбардування Чорної Ріки позитроновими вогнеметами в глибину… (тут перераховувалося вісім позицій) протягом тридцяти двох хвилин чотирьох цілих п’ятсот сорока дев’яти тисячних секунди, рахуючи від тієї миті, коли “Розвідник” дасть своїй батареї сигнал: “Вогонь!”
Разом з тим контрольний екран весь час показував шлях бойового космольота КБ-803 до Чорної Ріки.
КБ-803 вже досяг поверхні метеорової лавини і тепер, бездіяльний, з вимкнутим двигуном, поволі зсувався в глиб Чорної Ріки, піддаючись її силі тяжіння і швидкості руху.
Все йшло за планом.
— Все йде за планом, — пробурмотів Алик, — але я одного не розумію.
— Чого?
— Як спеціалісти з Бази не передбачили твоєї поведінки?
— Передбачили, — сказав Робик. — Чекали тільки, щоб хтось із вас опинився поза моїм контролем. Боялися, що я почну завчасно і загальмую політ “Розвідника”. Вони перехитрували мене. Правда, вас вони не зуміли застерегти, але “Розвідника” застерегли, і тому мені не вдалося повернути його з дороги.
— А то б ти повернув?!
— Звісно, — відповів Робик. — Не розумію, чого ти так дивуєшся. Я повинен був…
— Знаю, знаю! — перебив його Алик і показав на силует КБ-803, що дедалі меншав і тепер уже миготів серед кам’яних брил Чорної Ріки.
Робик вдивлявся в маленьку блискучу риску з тією дивною, нелюдською нерухомістю, що свідчила в робота про особливе “розумове” напруження.
Раптом він сказав:
— “Розвіднику”, я маю запитання.
— Слухаю.
Голос “Розвідника” знову бринів дуже ввічливо.
— Чи… — але на цьому Робик замовк і начебто замислився.
Алик глянув на нього трохи стурбовано: що він знову задумав? Однак ту ж мить Робик сказав: