— Як гарно, — сказав Алик.
— Не розумію твого захоплення, — сухо відказав йому Робик. — Адже небезпека ще не минула.
Алик знову глянув на нього трохи підозріливо.
— Слухай, Робику, — спитав він, — чи ти часом не перепалив свого почуття гумору?
Робот знизав плечима:
— Дуже можливо. Але тепер не маю часу перевіряти котушки. Вважаю, що…
Враз він замовк і швидко підвівся.
— Увага! — гучно сказав “Розвідник”. — Бойовий космоліт втрачає зв’язок. КБ-803 втрачає зв’язок. Увага! КБ-803, що з тобою? Що з тобою?
— Пеере, передавай наші слова! — крикнув Алик.
“Виходить, — гарячково міркував він, — що вони ловляться в ту прокляту пастку. А може, і я за хвилю, так як вони, як “Альфа” і “Бета”… Ні. Ми не здамося, хоч би там що, а не здамося!
— Слухайте! — закричав він. — Алько і Йоне! Алько і Йоне! Відгукніться! Тримайтеся! Ми не здамося, хоч би що там було!
— Спокійно, — мовив Робик.
Кров ударила Аликові в лице, йому стало соромно і страшно. Страшно за них, і соромно на себе.
— КБ-803, увага! КБ-803! — настійливо кликав голос “Розвідника”. — Відгукнися! Це Пеер! Негайно відгукнися!
— Йоне й Алько, — спокійно вже сказав Алик. — Відгукніться!
Потім замовкли всі троє — “Розвідник” Алик і Робик. Вони чекали: адже тепер повинен озватися КБ-803. Повинен? Ні — мусить!
Автоматичний стрілець знову відкрив вогонь — на екрані з’явився цілий рій темних велетнів. Біляве полум’я почало жадібно пожирати їх.
Минула третина часу, запланованого на всю сутичку “Розвідника” з Чорною Рікою. І якраз тепер КБ-803 замовк, так само, як замовкла “Альфа”, а через сорок одну хвилину після неї — “Бета”.
— Увага, — знову озвався голос “Розвідника”. — КБ-803! Чому не відповідаєш? Чекаю рапорту. “Перший Розвідник” чекає твого рапорту. КБ-803! Відповідай! Чекаю.
Та марно вони чекали. КБ-803 мовчав.
Робик підвівся.
— Чи дозволиш, Алику? — спитав він.
— Так, — відповів Алик. — Дозволяю.
Робик підійшов до Алика й подав йому руку. То була трохи дивна хвилина. Аликові ніяк не вірилося, що він тисне руку не живій істоті, а автоматові.
“Якби тільки не ті вогники в очах і не занадто непорушні вії, — думав він, — то був би цілком як жива людина”.
— Якщо мені не пощастить, — мовив Робик, — то передай вітання від мене Йонові. І Альці також.
Алик гірко усміхнувся:
— Любий Робику! Тепер уже невідомо, чи взагалі хто-небудь з нас зможе щось комусь передати.
Робик трохи незграбно вклонився.
— Вибач, — сказав він, — але ми існуємо тільки тому, що віримо людям. Я не можу у вас сумніватися просто з технічних причин. Я переконаний, що все скінчиться гаразд… Отже… до побачення.
— До скорого побачення, — відказав Алик.
Він і далі всміхався, хоч йому було зовсім не весело.
Робик став на квадрат ліфта й зник. Алик зостався сам.
— “Розвіднику”, повідом про становище, — спокійно, але рішуче наказав він.
— Повідомляю, — почувся слухняний голос.
Алик знову втупився в екран. Головний вогнемет бив Ріку білим полум’яним молотом, і кожен його удар обертав кам’яні брили в ніщо.
А тим часом “Розвідник” повідомляв:
— Обстріл Чорної Ріки провадиться згідно плану. Пілоти і обслуга батареї працюють нормально. Однак КБ-803, що його повели люди, втратив зв’язок на часовій відстані 17-АМ-4. Спроби налагодити зв’язок поки що не дають наслідків.
— Далі!
— Робот-Опікун, — казав голос, — за дозволом людини-керівника прямує до запасного бойового космольота. Чи повідомляти про його дії?
— Так.
— Наказ прийнято, — слухняно підтвердив голос. — Повідомляю: цю мить ми переносим робота головним швидкісним ліфтом до стартової вежі. Водночас почалося передстартове обстеження запасного бойового космольота КБ-804. Обстеження показало, що космоліт КБ-804 готовий до старту. Робот уже на стартовій вежі. Він одержує дозвіл стати на стартовий поміст КБ-804. Він входить до космольота. Зачиняється люк. Робот готовий до старту. Він просить увімкнути швидкість. Передає привітання. КБ-804 вмикає швидкість. Увага… старт!
— Щасливої дороги, Робику! — гукнув Алик.
Він пильно дивився, як на контрольному екрані, від освітленого зеленим світлом “Розвідника” дугою відривається невеликий, схожий на веретено космоліт і мчить у Чорну Ріку.
— Дякую, — почувся тихий Робиків голос. — До побачення!
Ще хвилину тому Алька з лукавою посмішкою спитала: “І що ти на це скажеш?”, а Йон довгу хвилю шукав відповіді і врешті таки знайшов. Потім він добре пам’ятав, що вона була навіть непогана, до міри ущиплива і до міри ласкава. Але змісту її так пригадати й не міг, бо саме ту мить, коли він розтулив рота, щоб відповісти, космоліт КБ-803 щось гойднуло. Потім ще раз, другий, третій, далі хвиля перерви, а тоді знов і знов.
— Що це діється? — сердито буркнув Йон.
Алька відразу відповіла — так спокійно, наче йшлося про погоду на Тритоні:
— Контрольна таблиця. Глянь на таблицю.
Йон подумав, що Алька все-таки славна дівчина. На контрольній таблиці світився зловісний червоний напис: “Автоматичне управління не працює”.
— Отже, і ми, нарешті, маємо аварію, — спокійно мовила Алька. — Що ж робити?
— КБ! — наказав Йон. — Дай рапорт!
На контрольній таблиці відразу ж з’явився світловий напис:
“Автоматичний політ неможливий. Розвідувальні хвилі не повертаються. Автомати безпорадні. Автоматичне управління не працює”.
— Що ж це знову таке? — не витримала Алька. — Як може бути, щоб радіохвилі не поверталися?
— Очевидно, їх поїдає якась космічна рибина з Чорної Ріки.
— Ти так думаєш? — шепнула Алька.
— Дурниці, — розсердився Йон.
— Звісно, дурниці, — гостро мовила дівчина. — Ти пілот. Тож будь ним!
— Слухаю, — відразу погодився Йон.
Він зручніше всівся в кріслі, стиснув у руках кермо, поставив ноги на педалі швидкості і гальмування.
Отже, настала, нарешті, їхня черга. Автомати виявилися безпорадними. Не керували вже ні швидкістю, ні напрямом. Діяло тільки так зване проміння безпеки, яке, наштовхуючись на перешкоди, що могли зіткнутися з космольотом, вводило в дію додаткову рушійну силу, яка відкидала космоліт у протилежний бік.
Якщо в тому боці також була якась перешкода, тоді починався такий танок, який був оце перед кількома хвилинами.
— КБ! — гукнув Йон. — Скільки ми втратили часу, виділеного на сутичку?
На контрольній таблиці з’явився напис: “Двадцять вісім цілих і двадцять одну тисячну секунди”.
— А яке запізнення допускається?
“Двадцять п’ять сотих секунди”.
— Добре, — буркнув Йон. — Починаємо наздоганяти час.
Він набрав повні груди повітря і біля самого вуха почув спокійний Альчин подих. Хлопець усміхнувся.
— Увага! — сказав він. — Беру на себе управління космольотом. Готова до польоту?
— Готова, — сказала Алька. — Старт!
Йон ввімкнув швидкість, і від тієї миті бойовий космоліт “Розвідника”, зареєстрований у списках Головної Бази як КБ-803, вперше після пробних польотів перейшов під безпосереднє керівництво пілота-людини, тобто Йона Сого із сатурнянського міста Акри.
Йон належав до найздібніших учнів пілотажу в цілому місті. Навіть не тільки в місті, а й у всій акрійській окрузі. Екзамен з початкового пілотажу він склав на “відмінно”, одержав за це Малу Зірку і був зарахований студентом до Школи Великих Шидкостей. За місяць до того, як він прибув на “Розвідник”, Йон здобув перемогу в континентальному змаганні пілотів-юнаків.
Тепер усе мало трохи інакший вигляд, ніж на екзаменах і змаганнях.
Ризикнемо навіть сказати, що кожен звичайний молодий спортсмен, побачивши таку машину, як КБ-803, просто перейшов би на інший край стартового поля. Так, на всяк випадок. Не зі страху, бо він, як відомо, поганий порадник, але з тієї засади, що надмірна відвага буває ще гіршим порадником, ніж страх.