— Ненавиджу, — шепнув він, розбиваючи грізним білим полум’ям величезну губчасту метеорову брилу.
— Ненавиджу, — сказав він, і в лавину дрібного каміння посипалась сила-силенна іскор.
А як по цьому настала вільна хвилина, хлопець швидко запитав:
— Пеере! Ти знаєш, чому порушився зв’язок?
На відповідь довелося довго чекати. Очевидно, механомозок Пеера хотів сумлінно виконати наказ і наполегливо шукав відповіді. Нарешті відповів, але не так, як намірявся:
— Це “Розвідник”. Не знаю причини, керівнику.
Та Алик уже не дуже й дослухався до його відповіді.
Він знову стріляв довгими чергами, від яких, здавалося, міг спалахнути весь космічний простір.
Битва людей з Чорною Рікою, починаючи від перших пострілів “Розвідника” та космольота КБ-803, відбувалася згідно програми, що її підготовлено на Головній Базі.
Докладний опис того бою увійшов до історії — про нього говорено на вищих курсах зіркового пілотажу. Зрештою, не можна добре уявити собі ту битву без цілої низки допоміжних наукових посібників: карти дванадцятого сектора, документальних записів з контрольної таблиці, телевізійних рапортів, що їх “Розвідник” занотовував одночасно і своїми зовнішніми, і внутрішніми камерами, тощо.
Тож нам доведеться обмежитись лише кількома найголовнішими і найзагальнішими інформаціями.
Ось вони.
Восьмого березня 862 року Ранньої Космічної Ери точно о п’ятнадцятій годині п’ятдесят одній хвилині і шостій секунді (з точністю до однієї сотої секунди) за Грінвічем, землянським часом, прийнятим в усій сонячній системі, екіпажі людей на космольоті КБ-803 і на “Розвіднику” одночасно почали пробивати шлях крізь Чорну Ріку.
Це було приблизно так, наче крізь величезну гору, що мчала з шаленою швидкістю, намагались пробити тунель два маленькі жуки. Вони хотіли тим тунелем вигребти з її нутра двох інших жуків, захоплених кам’яним потоком.
А що способи дій для тих жуків спланували найкращі вчені людства, вони розпочали свою роботу дуже розумно й точно. Жуки не пробивали тунелю наосліп, абияк. Вони мали свої розрахунки і шукали найкоротшого шляху до того місця, де мали б перебувати “Альфа” й “Бета”.
На жаль, ніхто не знав напевне, де вони перебували. Тому екіпажеві КБ-803 доводилося шукати космольотів здебільшого навмання, їм було страшенно важко, бо від якогось часу вони посувалися як сліпі. Щоправда, послуговуватися власними очима вони могли.
Але вже сотні років відомо, що в космічному просторі тільки той не сліпий, хто може користуватися радіохвилями і розвідувальним промінням.
Крім того, дуже небезпечна була також зброя, якою вони трощили метеори. Коли нею керували автомати, то позитронові вогнемети стріляли на передбачену відстань з точністю до одного сантиметра. І досить було захисного титанітового шару (яким забезпечували всі механопланети, космольоти, ба навіть космічні скафандри), щоб людині не загрожувала небезпека, бо під самий вогонь вона не могла попасти.
Однак у цій битві з Чорною Рікою вогнеметами космольота керували живі люди з примітивними органами чуття. Тут взагалі не могло бути й мови про цілковиту точність. А той, хто попав би під полум’я вогнемета, загинув би напевне. Ніякий титаніт не зміг би його захистити.
Про це людям було відомо аж надто добре. Бо хоч минуло понад чотириста років від катастрофи на Плутоні, коли під вогонь вогнеметів через помилку приладів попав великий пасажирський космоліт і за якусь півсекунди загинуло біля двох тисяч чоловік, — про неї знали навіть малі діти, як про велике застереження.
Саме тому, коли на Головній Базі стало ясно, що вогнемети “Розвідника” і космольота не працюватимуть автоматично, Майк Антонов і Назим Сумеро злякано перезирнулися.
— Вони втратили зв’язок, — повільно сказав Майк. — Отже, будуть діяти далі без автоматів.
— Так, — шепнув Назим.
— А що буде… — почав Майк.
— Коли… — повів далі Назим.
Проте обидва не докінчили своєї думки. Тоді озвалася Долорес. Вона вже встигла перехвилюватися і тепер не тільки була спокійна, а й сповнена надії.
— Про що ви? — наче байдуже спитала вона.
Ніхто їй не відповів.
— Ну, кажіть же, — не відступала вона.
— На Головній Контрольній Станції, де вони перебували, стояла тиша.
На екрані виднів контур Чорної Ріки. Але дванадцятий сектор був надто далеко, щоб без допомоги “Розвідника” чи хоч би передавачів з космольотів збільшити зображення.
І все-таки на чорному контурі видно було якесь легеньке тремтіння, немов луна дуже далеких і малих громовиць. А крім того, на станції було чути лише подих трьох людей і бурмотіння Супера, який без упину, але даремно чекав на перші донесення про наступ на Чорну Ріку.
— Слухайте, — мовила Долорес, завваживши те дрібне мигтіння в глибині Чорної Ріки. — Вони почали наступ!
Назим кивнув:
— Я саме цього й боюся.
— Найвідважніший пілот нашого часу боїться? — усміхнулась Долорес. — Не вірю.
— Від полум’я вогнеметів нема заслони, — сказав Майк.
Долорес кивнула головою — чи то сумовито, чи то глузливо, підійшла до них і поклала руки одному й другому на плечі.
Всі троє дивилися на екран. Долорес притягла їх ближче до себе.
— Чи ви могли б зробити інакше? — спитала вона.
— Ні.
— Чи був якийсь інший спосіб порятунку?
— Ні.
— Чи слід було за всяку ціну рятувати дітей?
Майк і Назим мовчали. Долорес посміхнулася.
— Поміркуйте, хлопці, — сказала вона. — Адже саме так хотів учинити Робик. А вони самі йому не дозволили.
— Вони ще діти, — буркнув Назим.
— Ні, — відповіла Долорес. — Вони вже люди, що вміють думати. Вже кілька років, як уміють думати. Хіба цього мало?
— Ні.
— Якби ми їх тільки врятували, гадаєте, вони пробачили б нам?
— Мабуть, ні.
— Мабуть?
— Напевне ні.
Це “напевне ні” Майк і Назим вимовили одночасно. Майк глянув на Долорес. його втомлений погляд трохи прояснів.
— Дякую, — сказав він.
Долорес погладила його по сивому волоссю й подумала: “За сьогодні його в тебе стало ще більше”.
— Але… — почав Назим. — Я не можу про це не думати…
— Годі, — сказала Долорес. — Ти, найвідважніший пілоте! Чому ти боїшся за них? Вони не просили тебе про це! Може, вони й самі не бояться.
Майк звернувся до Супера:
— Скажи, Супере, чи вони не бояться.
Всі екрани, таблиці та стрілки Супера яскраво засвітилися. Адже він мав здатність розглядати водночас трильЙони різних комбінацій думок. І все одно Супер не відповідав цілих сім секунд, довгих, як вічність. Нарешті він сказав, наче жаліючись:
— Супер не знає.
Долорес пирснула зі сміху. Справді, хіба не безглуздо питати Супера, коли він не має ніяких безпосередніх відомостей. Долорес стало шкода його.
— А як ти гадаєш, Супере? — спитала вона.
Найкращий механомозок сонячної системи, що його останнім часом використовували на Тритоні для потреб Бази та сектора Десятої Тисячі, зразу повеселішав.
— Супер гадає, — почувся його впевнений голос, — що можуть боятися, але не повинні.
Долорес, Майк і Назим уперше за сьогодні весело засміялися, хоч так нічого й не з’ясували.
У їхніх голосах бриніла надія, дарма, що в наступі на Чорну Ріку тепер, мабуть, почалося найважче.
Про те, що вони не мають захисту від пострілів вогнеметів, перший подумав Алик.
Подумав раніше від сестри та Йона, бо “Розвідник” почав обстріл метеорів швидше, ніж КБ-803.
І думка, що від вогню його вогнеметів не захистить нікого навіть найтовщий шар титаніту, була для хлопця неприємнішою за всі сьогоднішні лиха.
До того ж хлопець ніколи ще не почувався таким самотнім, як тепер. Звичайно, його оберігав сам “Розвідник”, але не того йому хотілося. Якби хоч на хвилю відчути коло себе людину — розумну й прихильну. Або хоч когось схожого на людину, як Робик. Той напевне не зрозумів би Алика. Напевне спитав би ввічливо: “Чого ти боїшся, коли не тобі загрожує небезпека?” І якби Алик обурився — щонайбільше перепросив би його, сказав би, що він не людина і на почуттях зовсім не розуміється.