Та все ж таки хлопець тужно подумав, що навіть така розмова була б щастям.
Алик намагався відігнати від себе ті прикрі думки. Він ловив кружальцем прицілу нові й нові кам’яні брили й натискав на педалі вогнеметів. І силкувався взагалі ні про що не міркувати. Та хіба можна навіть подумати, що не будеш ні про що міркувати? Адже це й є вже якесь міркування!
— Не будь дурнем! — сердито вилаяв себе Алик.
— Вибач, керівнику, але я не зрозумів, — озвався ввічливий голос “Розвідника”.
— Цить! — крикнув хлопець, виведений з рівноваги тим несподіваним втручанням.
— Наказ прийнято, — шепнув голос.
Алик засоромився. Навіть не тому, що тут усе записувалося, за винятком його власних думок, і що потім увесь світ дізнається, як Алик Рой вилаяв “Розвідника”.
Йому було соромно перед самим собою.
— Відміняю наказ, — сказав Алик. — І прошу пробачення.
— Будь ласка.
Хлопець замовк, бо назустріч “Розвідникові” летіла нова хвиля — цього разу дрібних, густих, мов град, метеорів.
Потім Алик спитав:
— “Розвіднику”!
— Слухаю, керівнику.
— Коли ми підійдемо до того місця Чорної Ріки, де мають бути “Альфа” і “Бета”?
Голос, не задумуючись, відповів:
— Через дванадцять хвилин.
— Так швидко?! — боязко шепнув хлопець.
— Через одинадцять хвилин п’ятдесят дев’ять секунд, п’ятдесят вісім секунд… — почав відраховувати “Розвідник”.
Спершу Алик хотів наказати “Розвідникові”, щоб той замовк, але потім передумав. Він навіть трохи зрадів, бо не почувався тепер таким самотнім. Нехай говорить!
— “Розвіднику”! Відраховуй далі час! — звелів він.
— Слухаю, — відповів “Розвідник”. — П’ятдесят п’ять, п’ятдесят чотири, п’ятдесят три…
Алик усміхнувся і, мружачи очі, націлився на нове скупчення метеорів, що летіли просто на “Розвідника”, потім натиснув на педалі.
У простір знову шугнув стовп вогню, відблиски якого видно було навіть на екрані Головної Бази, віддаленої на вісім тисяч мільйонів кілометрів.
— Ми вкладаємося в час? — спитала Алька.
— Атож.
— А коли ми досягнемо того місця, де мають бути космольоти? — знову озвалася Алька, і Йон раптом засмутився, бо почув у її голосі сльози.
Хлопець не питав, що сталося. Він теж подумав уже про те, що на Головній Базі так перелякало Майка й Назима, що мучило Али-ка на “Розвіднику” і що тепер доводило до плачу Альку.
Однак він недооцінив її. Бо не встиг ще й відповісти, як вона сказала вже цілком спокійно:
— Це тільки мить, Йоне. Я була перелякалася, але це вже минулося. Кажи, коли ми досягнемо того місця, де мають бути космольоти?
Йон на хвилю зменшив швидкість і глянув на контрольну таблицю.
— За одинадцять з половиною хвилин.
— Що?! — майже скрикнула Алька.
— Коли тільки годинники не помиляються, — суворо додав хлопець.
— Ти гадаєш, що й вони здатні зіпсуватися?
— Все можливе.
Космоліт КБ-803 вже кільканадцять секунд рухався ніби вирізаною у густій кризі, трохи крутою, але чіткою стежкою.
— Йоне, — мовила Алька так незвично, що хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою.
— Що сталося? — шепнув він.
— Йоне! — схвильовано сказала знову дівчина. — Адже цей шлях, яким ми тепер летимо, не виник сам. Поміркуй, як він утворився.
Хлопець зрозумів — і серце йому закалатало з радості.
— Авжеж! Алько, серденько, ти правду кажеш!
Дівчина тихо засміялася, наче пташка защебетала.
— Це напевне їхній слід! Напевне! — кричав Йон, обережно ведучи КБ-803 коридором у метеоровій кризі.
— Вони повинні бути десь недалеко, — прошепотіла Алька. — Вимикаю вогнемети.
— Добре.
І Йон заспівав безглузду арію:
— О добре! О до-о-обре-е!
І обоє засміялися.
На контрольній таблиці мигтіли числа, тобто хвилини й секунди, що залишились до зустрічі з “Альфою” та “Бетою”. Було вже дуже близько до космольотів.
— Агов! — гукнула Алька, ніби вийшла з Йоном на прогулянку в гори десь на Землі й загубилася в мряці.
То був просто смішний жарт. Але Йонові він дуже сподобався. Хлопець хотів відповісти Альці таким самим вигуком, який він, власне, знав тільки з візіофільмів про Землю, бо на Сатурні навіть найвідважніша людина побоялася б “загубитися” в мряці, а вже й поготів не гукала б “агов”. Він усміхнувся, розтулив рота і…
І раптом вони почули навколо себе щось неймовірне: крик, вереск, зойки, галас.
— Що це! — гукнув з усієї сили Йон.
— Йо-о-оне! — крикнула Алька.
Та вони не чули одне одного.
А тим часом начебто нічого особливого й не сталося. На екранах зображення навіть не затремтіло. КБ-803 й далі не дуже швидко йшов тунелем у метеоровій хмарі.
І все ж навколо них творилося щось неймовірне, їх оточив з усіх боків страшний галас: крик тисячі переплутаних голосів, зойки, сміх, наче лемент тисячі засуджених на вічні муки чи просто — наче вереск тисячі різних радіопередавачів.
Якусь хвилю через той гармидер вони не чули навіть власних думок.
Обоє тільки зрозуміли, що зараз байдуже, чи збагнуть вони те огидне явище, чи зуміють той галас якось притишити, навіть чи налагодять між собою зв’язок, який тепер став цілком неможливий. Важливе було тільки одне: дотримуватись курсу і не дати космольотові втягнутися в хмару дрібних метеорів, що ставала дедалі густіша. Ту мить і Йон, і Алька були залишені тільки на самих себе.
Та чи це ймовірно? Адже вони сиділи за якихось два метри одне від одного.
Так. Але ні Алька, ні Йон не могли собі дозволити навіть на частку секунди відірвати погляд від контрольних екранів. І якраз тому — хоч сиділи близько одне від одного — вони раптом і стали такі самітні. їх розділила неосяжна стіна галасу, крику, скреготу.
“Що воно за така гидота?” — сердито думав Йон.
Та раптом щось почув і все зрозумів.
Серед божевільного галасу почали проскакувати знайомі звуки, знайомі голоси. Здавалося, наче у величезному натовпі з усіх боків озивалося заледве кілька голосів, і тих кілька голосів якось дивно множилися на сотні, навіть тисячі безнадійно переплутаних слів, речень, вигуків, серед яких раптом пролунав голос Гелени Сого!
Той голос сказав раз і другий:
“По-перше, треба всі рапорти… по-перше, треба всі рапорти…”
Гелену перебив, чи, швидше, почав кричати разом з нею пілот Марім: “База на Тритоні…”, а тим часом з інших боків із двадцятеро тихіших Гелениних голосів і з сорок гучніших Марімових казали зовсім інші слова й уривки речень, потім ще озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний, Йонів, голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з четвертого боку ненастанно вигукував з моторошною радістю: “Так! Алько, серденько, напевне так! Алько, серденько…”— і знову: “Так! Алько…”— і знову: “Напевне…” Далі укотре вже Ормів голос: “Увага, “Альфо” і Чандрин: “Будь спокійний…”, а тоді раптом з усіх боків полився веселий, як пташиний щебет, Альчин сміх, що, перемножений на тисячу разів, став чимось справді страшним.
Йон з розпачем відчув, що в нього починають тремтіти руки і що за хвилю йому доведеться хоч трохи відірвати погляд від екрана, бо він уже нічого не розуміє і в усьому починає сумніватися.
— Що це за клята луна?! — розлючено крикнув хлопець, щоб хоч на мить заглушити в самому собі той божевільний вереск безлічі знайомих і безлічі чужих, наче нелюдських голосів.