У Головній Камері знову зчинився сміх і гамір. Здавалось, цьому не буде кінця. Тоді голос “Розвідника” лагідно нагадав:
— Увага! Холоне обід.
У камері загукали: “Їсти!”, і стрічка транспортера рушила в бік терас-їдалень.
Йон ще на хвилинку зостався в Камері. Він притримав Альку та Алика, і всі троє підійшли до Робика.
— Робику, — мовив Йон.
— Слухаю, Йоне.
— Ти молодець.
— Це правда, — підтвердила Алька.
Робик усміхнувся.
— Я сьогодні не завжди був такий.
— Ох, то все дрібниці! — мовив Алик.
— У кожному разі все скінчилося гаразд, — сказав Робик, — хоч я замалим… не зник.
— Ох, Робику, — засоромлено шепнув Алик. — Ти ж знаєш, які ми, люди, недосконалі.
Робик засміявся.
— Ідіть їсти.
— А ти? — спитала Алька.
— Я… — збентежився він, — я мушу полагодити собі ліву руку. По обіді зустрінемось коло басейну. Гаразд?
— Гаразд, — гукнули діти.
Робик провів їх поглядом, аж поки вони з’їхали з вежі, потім став на квадрат швидкісного ліфта й зник.
А діти їхали рухомою стежкою серед осяяних сонцем квітників.
— Як це все могло бути? — спитала Алька.
— А чи взагалі воно було? — озвався Алик.
— Було, — відповів Йон.
По хвилі Алька сказала:
— Нам так пощастило тільки з двох причин.
— З яких? — спитав Алик.
— По-перше: бо роботи не знають, що таке самопожертва.
— А по-друге? — спитав Йон.
— По-друге, — задумливо мовила дівчина, — тому, що роботи, не розуміючи самопожертви, не знають і її меж.
Алик похитав головою і пробурмотів ніби сам до себе:
— З того, що ти сказала, мені хочеться зробити ще один висновок.
— Слухаємо, — глузливо мовила дівчина.
Проте Алик не здавався на її глузи.
— Нам пощастило врятуватися тому, що ми — люди. А люди не тільки здатні на самопожертву, але й уміють створювати роботів, які не знають меж самопожертви.
— Не будь такий занадто мудрий, — пирхнула Алька.
Йон просто засміявся.
Ту мить почулися голоси:
— Діти! Обідати!
Алик розвів руками:
— Ось маєте! Знову “діти”!
Зрештою, обід був чудовий. А смакував він ще дужче тому, що відбувся на годину пізніше, ніл звичайно.
Восьме жовтня
В ранці восьмого жовтня Йон Сого прокидається радісний, його погляд падає на Робика. Той, побачивши, що хлопець розплющив очі, вітає його помахом руки.
Потім Йон робить гімнастичні вправи, вимовляючи влад їм якісь дуже ритмічні слова, а Робик сміється, що в них зовсім немає глузду.
За хвилю хлопець уже стоїть у дверях ванної і наче боронить футбольні ворота, йому щастить упіймати сорочку, штанці, сандалі, куртку, шкарпетки, але він ганебно пропускає рушник і плавки.
— Два нуль на мою користь, — каже Робик, і обидва вискакують через вікно.
— Гей, близнята! — гукає Робик.
Алик і Алька також вискакують через вікно із своєї спальні.
— Гляньте! — гукає Алька, показуючи на блакитного метелика, що тріпає крильцями.
— Голубий сміливчик, — каже Робик, — або ж Lysandra bellargus.
— Дуже приємно, — вітається з метеликом Алик, а Йон морщить чоло, тре носа і задумливо каже сам до себе:
— Це вже колись було.
Але на його слова ніхто не звертає уваги, та й сам Йон зразу ж забуває про них.
Поснідавши, вони, як завжди, трохи плавають, потім лягають на вкритий травою, м’який, як зелений рушник, пляж і засмагають.
Йон лежить на спині і дивиться, як на штучному небі поволі пливе хмарка, що легко й красиво міняє свою форму: стає то рибою, то деревом, то віялом.
— Яке сьогодні число? — ліниво питає він.
— Восьме жовтня, — відповідає Алька.
Алик усміхається:
— А якого року?
— Поки що вісімсот шістдесят другого Ранньої Космічної Ери, — гордо мовить Алька. — Та якщо ми долетимо…
— Напевне долетимо, — перебиває її Йон.
Алька ніжно, але вже без усяких мін дивиться на нього.
— Якщо долетимо, а потім зуміємо повернутися, — веде вона далі, — то цей рік стане першим роком Середньої Космічної Ери.
Хлопці хвилинку мовчать. Мовчить і Робик.
Над ботанічним садом починає падати дощ.
Минуло неповних дев’ять століть з того дня, коли полум’я примітивної земної ракети вперше осмалило поверхню Марса. Сьогодні восьме жовтня 862 року Ранньої Космічної Ери. Вісім днів тому з сонячної системи вирушив перший галактичний корабель, який люди збудували, щоб відвоювати в космосу вже не планети, а зірки. Цей корабель носить назву Старої Батьківщини. Ім’я його — “Земля”.
Цей корабель на третій день своєї подорожі переступив поріг великої швидкості — Великий Бар’єр. А все одно поки він уперше почне гальмувати в сузір’ї Центавра, мине близько чотирьох років. Чотири роки — це багато. Але варто згаяти стільки часу, щоб освоїти Центавра.
“Земля” — великий корабель, його будували, спираючись на досвід, здобутий на “Розвіднику”. Дещо, як-от: ботанічний сад, тераси-їдальні, плавальні басейни і спортивні майданчики — цілком скопійовані з “Розвідника”. Та й кістяком екіпажу “Землі” став колишній екіпаж “Розвідника”. Керували ним Долорес Лі, Чандра Рой, Гелена Сого, Ян Рой, Назим Сумеро, Майк Антонов, Єронім Брошкідзе, Кіамото, Орм Сого.
Є серед екіпажу “Землі” й дуже молоді члени, вибрані серед мільярдів кандидатів, ті, що в конкурсних екзаменах на пілотів і дослідників дістали Галактичну оцінку. Серед них — відомі герої пам’ятної катастрофи в секторі Десятої Тисячі.
Ми їх знаємо. Це Алик і Алька Рої, а також Йон Сого, нагороджені Сонячною Зіркою.
Ось вони лежать на березі басейну, напроти ботанічного саду, ліворуч головних лабораторій. Через десять хвилин почнуться наукові досліди у візіотеці. Робик своєчасно нагадає їм, отже, вони не спізняться.
Поки що можна ще трохи порозкошувати в промінні штучного сонця “Землі”, дати спочинок втомленим у воді м’язам.
Нарешті Алик підводиться.
— Знаєте, що я вам скажу? — мовить він. — Мені зовсім не подобається, що ми так легковажно визначили перший рік нової ери.
Алька пильно глянула на брата:
— Чому?
— Бо я гадаю, — каже Алик дедалі войовничіше, — що коли ми навіть освоїмо Центавра, то все ще будемо в межах однієї галактики. Тієї самісінької. То який же це здобуток? Чи не краще почекати, поки ми переступимо її межу? Не повинні ж ми обмежувати себе тільки однією галактикою.
— Я згодна з тобою, — мовить Алька.
— Він правду каже, — звертається Йон до Робика.
— Восьма година тридцять хвилин, — нагадує Робик. — Час іти у візіотеку.
Рухома руда стежка, як тихий струмок, несе їх у бік учбових лабораторій. Туди ж поспішають з різних боків інші юнаки й дівчата і здалека вітаються помахом рук.
— Знаєте що? — знову каже Алик. — Я подам пропозицію керівництву “Землі”, хай перешле її до Головної Наукової Ради.
— Ми підтримаємо тебе, — енергійно підтакує Йон.
Потім він бере Альку за руку:
— Підтримаємо, га?
Дівчина усміхається Йонові, і на якусь хвилю вони забувають про все. Просто дивляться одне одному в очі.
Що буде з пропозицією Алика Роя?
Поки що не знаємо. Спершу її передадуть Головній Науковій Раді, обговорять, проголосують.
Але щоб вона взагалі мала сенс, “Земля” спершу мусить досягти сузір’я Центавра, освоїти котрусь із планет і щасливо повернутися назад.
А на це треба час.
Поки що “Земля” мчить Галактикою крізь темряву й тишу із швидкістю, якій може позаздрити й світло.
Визнайте — це вже не мало. А може п справді ми не повинні задовольнятись однією Галактикою?
Це питання ще не розв’язане, і все залежить від самої “Землі”. Поки що хіба лиш побажаємо їм усім щастя на далеких зоряних шляхах.
Отже, щасти тобі, “Земле”!
