Так минув день. Увечері довелося зробити привал на зовсім відкритій, випаленій немилосердним вогнем рівнині. Проте вдалині на обрії вже виднілася зелень, і це підбадьорювало мандрівників.
Наступного дня, за дві години до схід сонця, караван вирушив у дальшу путь. Цей день був ще тяжчий, і надвечір, діставшись до місця, люди насилу трималися на ногах.
Однак Балакун не обманув генерала. Важко було б знайти для табору кращу позицію. Це було те саме місце, де відпочивали Щире Серце і Весела Вдача, коли ми познайомилися з ними вперше, а тому не будемо його описувати.
Генерал був дуже задоволений. Проте, старий і досвідчений воїн, він не хотів залежати від випадку і, незважаючи на велику втому людей, наказав негайно починати будувати укріплення.
Під керівництвом капітана Агвіляра солдати позрубували чимало дерев і звели великий вал, оточивши його
щільним рядом великих рогаток; біля валу викопали широкий рів, відкидаючи землю в бік табору. За цим другим валом поскладали в’юки, з яких утворилося третє й останнє укріплення. Потім понапинали намети, поставили вартових і лише тоді дозволили собі відпочинок, якого так усі потребували. Незабаром глибока тиша оповила увесь табір. Поснули навіть вартові.
Опівночі Балакун крадькома вибрався з табору, безшумно переліз через усі укріплення і, ховаючись у високій траві, плазом добрався до узлісся, де й зник поміж дерев.
Трохи згодом, переконавшись, що з табору його вже не видно, він підвівся й прислухався... Безкрайня прерія відпочивала в безгомінній тиші. Балакун приклав До рота руки, і раптом тишу прорізало жалісне виття шакала. Імітація була такою вправною, що ввела б в оману навіть найчуйніше вухо. Відразу ж поблизу пролунало таке саме виття й за кілька кроків промайнула чиясь тінь.
— Це ти, Кеннеді? — стиха спитав Балакун.
— Я,— ствердила тінь, наближаючись.
— Мені пощастило переконати генерала, що ти загинув у вогні,—сміючись сказав Балакун.— Та, щиро кажучи, я й сам ладен був цьому повірити.
— А я таки вибрався звідти,— байдуже зауважив Кеннеді і, ніби не довіряючи глухому безгомінню, що панувало навколо, притишив голос. Якийсь час змовники розмовляли пошепки й тільки з їх рвучких жестів можна було зрозуміти, що вони сперечаються й ніяк не дійдуть згоди.
— Відмовляюсь,— голосно сказав нарешті Балакун.— Поки твій хазяїн не прийме моїх умов, я нікого з них вам не видам.
— Гаразд, давай твої умови, я подивлюсь, чи зможемо ми їх прийняти.
— Твоя думка мене не цікавить,— зневажливо відповів Балакун.— Інша річ, якби тут був сам капітан Уактено. З ним, я певен, ми домовилися б одразу.
— Ну що ж, я тут, говори! — пролунав раптом чийсь звучний і владний голос, і з кущів на узлісся вийшов високий чоловік у костюмі лісового бродяги, що добре облягав його ставну фігуру.
— А, ви чули нашу розмову, капітане Уактено,— анітрохи не збентежившись, відгукнувся Балакун.— Тим краще.
Чоловік, називаний страшним індійським іменем Уактено, себто той, хто вбиває, був білою людиною років тридцяти. Його загалом вродливе обличчя мало гордовитий і неприємний вираз. Підійшовши до змовників, він недбало зіперся на рушницю й насмішкувато подивився на провідника.
— Так от,—рішуче продовжував той.—Я погоджуюсь видати вам людей, які платять мені за те, що я їх супроводжу, але в зв’язку з цим я наражаюсь на чималу небезпеку й тому не стану нічого робити, поки не переконаюсь у вигідності цієї оправи.
— Закономірно,— погодився Уактено.— Скільки ж ти хочеш?
— Ці мексіканці дуже багаті. Отже, п’ять тисяч піастрів, мені здається, не буде занадто багато.
— І за ці гроші ти берешся доставити мені всіх, кого я зажадаю?
— На першу вашу вимогу.
— Чудово. Слухай же мене уважно: всі мексіканці мені непотрібні. Приведи до мене донью Люс і замість п’яти матимеш вісім тисяч піастрів.
Провідникові очі запалали від жадібності.
— Гаразд, капітане, я спробую,— сказав він,—але вивести з табору дівчину саму буде дуже важко.
— Це вже твоя справа.
— Я волів би передати їх вам усіх разом.
— К чортам! Що я з ними робитиму? Приймаєш мої умови чи ні?
— Приймаю, капітане.
— От і гаразд. Ще одне запитання: який час гадає генерал затриматися в цьому своєму таборі?
— Він говорив про десять днів.
— Тоді в твоєму розпорядженні залишається дев’ять днів. Це означає, що напередодні їх від’їзду дівчина має бути у мене.
— Зрозуміло.