Капітан Уактено відшпилив від своєї мисливської сорочки чудову брильянтову булавку і, подаючи її провідникові, сказав:
— Ось тобі зверх тих вісьмох тисяч піастрів, які я відлічу, коли матиму донью Люс. Але пам’ятай, якщо ти спробуєш мене обдурити, тобі ніде не врятуватись. Помста моя наздожене тебе всюди.
— Знаю, капітане,— мимоволі здригаючись, відповів метис.— Та можете бути певні, що я не зраджу. Через дев’ять днів дівчина буде у вас.
І змовники мовчки подалися кожен своїм шляхом. Провідник повернувся до табору, а капітан Уактено і Кеннеді заглибилися в чагарник і за кілька хвилин дісталися берега невеличкого струмка. Там Кеннеді двічі свиснув, і тієї ж миті з заростей з’явився вершник, ведучи за поводи двох коней.
— Що нового, Франк? — спитав Кеннеді.
— Та нічого істотного,— відповів вершник.—Тільки недалеко звідси я виявив слід індійців.
Капітан замислився.
— Гадаю, нам нема чого їх боятись,— сказав він після хвилинного роздуму.— Це, очевидно, відсталі мисливці, яких загнала сюди пожежа... Мабуть, це команчі.
Намагаючись не бряжчати збруєю, бандити посідали на коней і, підвівшись на стременах, довго вдивлялися вдалину.
— Рушайте до Буйволячого проходу,— наказав нарешті Уактено,— це дуже зручне місце для нашої зустрічі. Влаштовуйтесь там у печері і уважно слідкуйте за мексіканцями. Від того місця до їх табору не далі як дві-три милі. Ні на мить не випускайте з уваги Балакуна. Цей диявол-метис не викликає в мене довіри.
— Можете на нас покластися, капітане.
— Ну, забирайтесь і не баріться в дорозі. Незабаром ви матимете від мене нові вказівки.
Незважаючи на темряву, бандити помчали галопом і невдовзі щезли в протилежних напрямах.
V
ТАЄМНИЦЯ ЩИРОГО СЕРЦЯ
Через кілька днів після врятування мексіканського табору від пожежі, Щире Серце і Весела Вдача, верхи на чудових напівдиких конях, риссю їхали лівим берегом
Канадської річки. їх віддані хорти, не відстаючи, бігли поряд.
Завжди стриманий в своїх почуттях Щире Серце цього разу був надзвичайно веселий. Обличчя його сяяло, по губах перебігав щасливий усміх, і він радісно поглядав на всі боки. Інколи він притримував коня і, випростовуючись в стременах, пильно дивився вперед, немовби виглядаючи щось на обрії. Потім нетерпляче стискав коня острогами і, проскакавши якусь сотню метрів, знову зупинявся.
Весела Вдача здивовано на нього поглядав, але ні про що не питав. Нарешті Щире Серце обернувся до свого товариша й схвильовано сказав:
— Друже мій, настав час відкрити вам мету цієї нашої подорожі. Але спершу я маю розповісти вам дещо про своє минуле і звірити вам таємницю, яка ось уже багато років важким тягарем лежить у мене на серці. Наближається день закінчення моїх випробувань, і я можу розповісти все, не боячись відштовхнути вас від себе.
— Я ні про що не розпитую, Щире Серце,—лагідно заперечив йому Весела Вдача.— Ви щасливі й цього з мене досить.
— І все ж я прошу вас уважно мене вислухати. Ця сповідь остаточно звільнить мене від великого тягара.
— Слухаю вас,— відповів Весела Вдача, дивлячись на нього ще з більшим подивом.
— Для вас я є і буду Щирим Серцем — вашим відданим другом,— помовчавши, почав сповідь відважний трапер.— Для тих же, хто свого часу мене судив, я Ра-фаель Гарильяс-де-Сааведра. Вам це ім’я нічого не говорить, а в МексіцІ воно ще й досі відоме. В околицях Гермозильо мій батько — дон Рамон, мав велику гасієнду. Разом з батьком і матір’ю, доньєю Хесусітою, предки якої були ацтеками, я прожив у цій гасієнді свої перші шістнадцять років. Як єдиному синові мені прощали всі мої пустощі й примхи. Вам легко зрозуміти, що таке виховання призвело мене до фатальних крайнощів. Я пишався своїм іменем і багатством, мав запальну вдачу І дуже рано пристрастився до картярства. Шаленства мої не знали меж, і зрештою сталося найгірше.
Щире Серце на хвилину змовк і під тягарем болісних спогадів схилив голову.
— Одного разу,— продовжував він,— під час гри щастя надто жорстоко відвернулось від мене. Програвши величезну суму грошей, я до такої міри розлютивсь, що підпалив будинок, де відбувалася гра. Мої партнери кинулись за мною. Один з них, вакеро, мастак на такі справи, спіймав мене своїм лассо. Перекинутий навзнак, я дозволив йому наблизитись до себе і, коли він нахилився, щоб скинути з мене петлю лассо, встромив йому в груди кинджал...
Весела Вдача здригнувся й пильно подивився на свого друга.
— Убитий вакеро небагато був вартий,—продовжував свою розповідь Щире Серце.— Він належав до тієї мерзенної компанії шулерів, які мене так нахабно й безчесно обібрали. Однак провина моя від того не стала меншою. Ви тільки уявіть собі: в шістнадцять років я втратив повагу до життя людини й вчинив злочин, за який правосуддя карає смертю!