Выбрать главу

Приголомшені страхітливим видовищем, трапери прикипіли до місця. Житлові будинки й форт являли собою нагромадження димучих руїн. Ніде не видно було ані душі. В страхітливій картині, що явилася їх очам, з першого ж погляду вгадувалася рука войовничих індійців. Було очевидно, що в цьому, на вигляд такому спокійному й затишному куточку прерій, нещодавно відбулася жахлива драма.

VI

ПОМСТА КОМАНЧІВ

Нестримну пристрасть англійців до збагачення й загарбання чужих земель успадкували й американці.

Відразу ж після замирення з Англією й проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки, ті самі люди, які ще недавно палко повставали проти деспотизму й пригнічення, проповідували свободу особи, стали нещадно й холоднокровно утискувати і знищувати індійців.

Незважаючи на те, що володіння Сполучених Штатів були такими неосяжними, що невистачало рук для їх обробітку, американців це не задовольняло. їм забаглося оволодіти обома океанами, й нещасних туземців, що відступали перед ними, вони тіснили далі й далі.

— Закінчиться тим, що вони заженуть нас у Тихий океан,— сказав одного разу старий індійський вождь.

В Америці — країні рівності й свободи, якою її вважають прихильні до неї та мало з нею обізнані люди, два народи цілком поневолені третім, що дивиться на них, як на в’ючних тварин. Червоношкірі й негри — ось ці два народи, гідні жалю й співчуття кожної освіченої і не тільки на словах гуманної людини.

Скватери, люди без роду й без племені, які не поважали ні людських прав, ні законів, просуваючись далі й далі на Захід, виганяли індійців з їх останніх притулків.

Слідом за скватерами на розвідане ними місце з’являлося п’ятеро-шестеро очолюваних офіцером і озброєних рушницями солдатів, з обов’язковими за тих часі з військовими атрибутами—барабаном, сурмою та прикрашеним зірками смугастим прапором. Солдати будували з стовбурів дерев щось подібне до маленької фортеці, вивішували на ній свій прапор і оголошували забудоване місце володінням Сполучених Штатів.

Ось як просто й легко встановлювалися тоді нові кордони Америки.

Біля одного з таких новозбудованих на березі Канадської річки фортів, під стрімким зеленим горбом при-

тулилося кілька вбогих мирних хижин поселенців. Увесь гарнізон форту, зараховуючи сюди й коменданта, складався з дванадцятьох осіб.

Життя минало тут спокійно й тихо, та напередодні описуваних подій комендант форту одержав нову партію рушниць і, випробовуючи їх, обрав мішенню двох індійців, що мирно пропливали повз фортецю у човні. Вправний стрілець, він убив їх наповал.

Знаючи невмолимий закон прерій — око за око, зуб за зуб,— пойняте жахом населення кількох маленьких хижин з трепетом чекало неминучої помсти індійців. Однак минуло кілька днів, а виряджені комендантом розвідники не виявили в околицях селища й форту жодного червоношкірого. Змучені кількаденною тривогою і роботою люди, нарешті, заспокоїлись і одного вечора заснули міцним, спокійним сном. А в цей час на відстані милі від селища, в хащах незайманого лісу, щось понад двісті індійських воїнів на чолі з відомим уже нам вождем команчів — Орлиною Головою, терпляче очікували слушної хвилини, щоб напасти на кривдників і помсти-тися за смерть своїх одноплемінників. Наче статуї, позавмирали воїни у захистку дерев, не виявляючи найменшої ознаки нетерпіння.

Близько одинадцятої години ночі, коли, осяваючи все навкруги своїм сріблистим світлом, став сходити місяць, команчі безшумно підійшли до селища й мовчки, без єдиного пострілу його захопили. Захоплені сонними, поселенці здалися без бою.

Потім індійці оточили форт, поскладали попід його стінами стовбури дерев, вози, меблі та інше збіжжя нещасних поселенців і приготувались до атаки.

Аж ось у тиші ночі пролунав зловісний крик яструба. Це був умовний знак, яким Орлина Голова наказував своїм відваженим воїнам іти в атаку. Тієї ж миті команчі підпалили вогнище й з несамовитими войовничими криками, які у цих прикордонних місцевостях віщують страхітливу й нещадну різанину, кинулися до стін фортеці.

Американці опинилися в безвихідному стані.

Жорстокий і нерозважний, проте хоробрий комендант форту чудово розумів, що команчам пощастило так несподівано напасти на форт тільки через його необачність, і вирішив умерти з честю, його солдати, знаючи, що виходу у них нема, оборонялися уперто і завзято. Вони впритул стріляли у команчів, відбивалися від них прикладами, кололи багнетами, та їх було занадто мало, й кривавий бій невдовзі закінчився цілковитою перемогою нападаючих.