VIII
В РАНЧО ЧОРНОГО ЛОСЯ. ЩЕ ОДНА ТРИВОГА
В новому таборі мексіканців дні минали за встановленим розпорядком. Генерал, все ще приховуючи від своїх супутників мету подорожі, щоранку з одним з провідників виїздив з табору і повертався лише надвечір. Під час його відсутності донья Люс дуже нудьгувала. По обіді вона або сиділа біля свого намету, або супроводила лікаря та капітана Агвіляра в їх короткочасних ї зовсім нецікавих прогулянках поблизу табору. Після жахливої нічної пожежі ясний обрій прерій здавався їй носієм таємничих несподіванок, і це, змушуючи посилено битися її серце, трохи розвіювало щоденну нудьгу.
Одного ранку, коли генерал, як звичайно, зібрався їхати в прерію і йому вже подали коня, донья Люс вийшла з свого намету і підбігла до нього попрощатись. Вона, як і завжди, розмовляла з ним з привітною посмішкою, але генерал помітив у ясних очах своєї улюблениці неспокій.
— Дитя моє, ви хочете у мене чогось попросити?— спитав він, допитливо дивлячись на неї.— Кажіть сміливо, ви ж знаєте, що я не можу вам відмовити ні в чому.
— Це правда, дядечку, та я боюсь, що цього разу умовити вас буде дуже важко.
— Чого ж ви хочете?
— Відверто кажучи,— зважилася, нарешті, дівчина,— мені дуже набридло сидіти в таборі. Ви зробили б мені велику приємність, якби дозволили супроводити вас у ваших щоденних мандрівках.
Генерал нахмурився. Помітивши це, дівчина знітилась і почервоніла. Однак, подумавши якусь мить, генерал посміхнувся й ласкаво сказав:
— Ну що ж, можливо, так буде навіть краще. Не марнуйте ж часу, дитя моє, і швидше збирайтесь. Виднині ви станете постійною учасницею моїх екскурсій.
Дівчина з вдячністю поцілувала його й радісно побігла розпорядитись, щоб для неї осідлали коня. За чверть години маленька кавалькада в складі доньї Люс, генерала, Балакуна та двох солдатів швидко виїхала з табору й подалася до лісу.
— Куди накажете вести вас сьогодні? — спитав генерала Балакун.
— Веди нас до ранчо тих траперів, про яких ти розповідав мені вчора,— наказав генерал, і Балакун, мовчки кивнувши головою, ледь помітною стежкою звернув углиб лісу. Коні на кожному кроці заплутувалися в ліанах і спотикались, їхати було важко, але донья Люс почувала себе щасливою й невгаваючи щебетала.
Раптом провідник зупинився й знаком руки закликав усіх змовкнути.
— Людина!—стиха сказав він генералові.
У преріях ніколи не знаєш, з ким маєш справу—з другом чи з недругом — і, зустрічаючись уперше, люди— і білі, і метиси, і індійці — ставляться один до одного насторожено й недовірливо. Обмінюючись традиційними привітаннями, вони, проте, не зводять один з одного очей, сторожко прислухаються й тримають зброю напоготові. Тому, почувши Балакунове попередження, генерал і його солдати поквапно сховали донью Люс за дерева, а самі приготувалися до бою.
Кроків за п’ятдесят від мандрівників стояв кремезний мужчина з рішучим, енергійним і чесним обличчям. Шкіряна мисливська блуза доходила йому до колін, ноги щільно облягали чудного крою гетри, стягнені шнурками й прикрашені безліччю брязкалець. Обутий він був у чу
дові, розшиті скляним бісером мокасини, а з плечей звисало строкате одіяло, прикріплене до талії червоним поясом, за яким стирчало два пістолети, ніж та індійська люлька. Він стояв, спершись на розмальовану кіновар’ю та поцятковану мідними цвяшками рушницю, і пильно дивився на генерала та його супутників.
— Якого він племені? — здивований незвичайним виглядом цієї справді мальовничої постаті, спитав генерал.
— Це не індієць,— відповів Балакун.
Метис?
— Ні, білий.
— Білий? — ще більше здивувався генерал.— У такому вбранні?
— Звичайне вбрання трапера прерій,— знизав плечима Балакун.
— Хто ви такі, хай йому чорт, і чого вам тут треба?—не досить люб’язно урвав цей короткий діалог між генералом і Балакуном той, про кого йшла мова і кому, очевидно, увірвався терпець.
— Не турбуйтесь,— надіваючи рушницю на плече, відповів генерал.— Ми мирні, стомлені далекою дорогою мандрівники і просимо вас дозволити нам трохи відпочити у вашому ранчо.
— Будь ласка! — вже зовсім іншим, лагідним і добродушним тоном сказав трапер.— Чорний Лось, коли з ним не шукають сварки,— людина привітна й гостинна. Ходімо, і я поділюсь з вами усім, що маю.
В Балакунових очах, коли він почув ім’я Чорного Лося, промайнув неспокій, і, щоб приховати своє збентеження, він натягнув поводи, ніби стримуючи коня, який, проте, стояв зовсім нерухомо. Чорний Лось це помітив, кинув на провідника бистрий, уважний погляд, і по його обличчю перебігла тінь незадоволення. Було очевидно, що люди ці знали один одного, але удали, що стрічаються вперше.