Страшний вирок доньї. Хесусіті був саме таким рідкісним випадком, викликаним нестримною ненавистю Орлиної Голови до Щирого Серця й пристрасним бажанням вождя помститися своєму давньому й непримиренному ворогові.
З’єднавшись з усім племенем на другий день після від’їзду Но-Евзебіо, Орлина Голова негайно скликав раду вождів. Рада зібралася в центрі нового табору, який за короткий час набрав вигляду обжитого селища. Навкруги стояли намети, зроблені з бізонячих шкур, напнутих хрест-навхрест на вбиті палі. Внизу всі намети були обкладені земляними брилами, а вгорі мали чималі отвори, через які проходив дим вогнища.
Жінки сновигали тут і там з оберемками хмизу та м’ясом або поралися з дітьми, а чоловіки, сидячи біля вогнищ, розпалених просто неба, курили й статечно розмовляли.
Здавалося, все йшло своєю чергою, проте відчувалось, що готується щось незвичайне. Незважаючи на ранній час — сонце ще тільки сходило,— всі вожді зібралися у вігвамі ради й посідали навколо священного вогнища. Обличчя їх були поважні, задумливі, і сиділи вони мовчки й непорушно.
Аж ось, тримаючи в руках запалену люльку, в коло ввійшов люльконоша. Поважно вклонившись на всі чотири боки, він прошепотів коротку молитву і, не випускаючи з рук чубука, подав люльку найстарішому з вождів. Це був старезний, геть увесь вкритий шрамами дід, якого команчі мали за дуже мудрого й глибоко поважали. Його ім’я було Есхіс, що означає — сонце.
Есхіс мовчки затягнувся, і люльконоша передав люльку його сусідові. Коли люлька отак обійшла все коло,
люльконоша витрусив з неї попіл у вогонь і урочисто сказав:
— Преславні вожді племені команчів! Хай натхне вас великий дух мудрості Натосх на рішення мудре і справедливе!
З цими словами він знову шанобливо вклонився й пішов геть.
Минуло кілька хвилин у мовчанні. Нарешті Есхіс підвівся і, звертаючись до присутніх, поважно промовив:
— Сину мій, Орлина Голова має до ради вождів важливе повідомлення. Нехай він говорить, наші уші відкриті. Орлина Голова — мудрий і доблесний воїн, і рада вождів слухатиме його шанобливо й уважно.
— Хай прийме вождь мою подяку,— вклоняючись, сказав Орлина Голова. — Отець мій наймудріший серед мудрих і дух великий Натосх не має від нього таємниць.
Вожді схилили голови на знак поваги й згоди.
— Всі білочолі — наші споконвічні вороги,— продовжував Орлина Голова.— Вони нещадно нас переслідують, чинять нам утиски й змушують нас поступатися їм найкращими мисливськими угіддями. Вони грабують нас і навіть вбивають, коли можуть зробити це безкарно, а ми, мов полохливі лані, не помишляючи про помсту, ховаємось від них у лісах. Невже ми будемо терпіти все це й далі? Невже не помстимося лютим ворогам? Хіба закон прерій не каже — око за око, зуб за зуб? Нехай отець мій скаже — справедливо це чи ні?
— Помсту дозволено,— подумавши відповів Есхіс.— Це право поневолених і гнаних. Та помста має бути відповідною кривді й справедливою.
— Слова мого отця правдиві й мудрі,— погодився Орлина Голова.— А що скажуть мої брати?
— Есхіс говорить правду,— підтвердили вожді.— Він помилятися не може.
— Мій брат на когось має скаргу? — помовчавши, спитав старий.
— Так,— похмуро відповів Орлина Голова.— Мене скривдив білочолий трапер. Багато разів він нападав на мій табір і на моїх воїнів, а нещодавно поранив мене самого. Ось подивіться на мою руку,— на ній ще не загоїлася рана. Цей білочолий — найлютіший ворог усіх команчів. Він полює на них, як на дикого звіра, і муки їх та передсмертний стогін є для нього найбільшою втіхою Орлина Голова виголосив останні слова з таким запалом, що присутні затремтіли від обурення й гніву. Хитрий команч зрозумів, що думка вождів схиляється на його бік, і продовжував ще з більшим піднесенням.
— Коли б ішлося лише про мене я міг би дарувати образу, хоч би яка вона була тяжка й болісна. Та ворог цей заприсягнувся знищити увесь наш рід, і ми повинні без жалю забрати в нього найдорожче з чого, що він має. . В руках у мене його мати. Я не піддався ненависті і не вбив її відразу, дарма що легко міг би це зробити. Мені шкода і гидко марно проливати кров, караючи за винного безвинну. Я прагнув бути справедливим і навіть дав цій жінці змогу врятуватись. Два дні тому один мій білочолий полонений вирушив шукати її сина, щоб той прийшов сюди й прийняв тортури замість неї. Він мав тут бути нині до схід сонця. Та строк минає, а його нема. У нього заяча душа, і він хоробрий лише тоді, коли має справу з беззбройним. Вирішуйте ж самі, чи слід принести в жертву білу жінку, що породила ворога індійців. Великі вожді племені команчів, сонце сходить! Я сказав. Що скажуть мої брати?