— Послухай, білочола! — зворушений її словами мовив вождь.— У мене теж є мати. Я її люблю й заради неї можу відкласти твою страту до заходу сонця.
— Навішо ж зволікати? — жваво заперечила донья Хесусіта.— Навпаки, я прошу в тебе, як ласки, прискорити мою смерть.
— А що, як син твій прийде?
— Це не змінить нічого. Тобі потрібна жертва? Вона перед тобою і благає тебе убити її швидше.
— Коли таке твоє бажання, то готуйся вмерти,— сумно сказав Орлина Голова і дав знак своїм воїнам.
Двоє індійців схопили донью Хесусіту, підвели до стовпа тортур і прив’язали, а всі воїни, озброївшись ножами для скальпування, оточили полонянку щільним колом.
XI
МАТИ Й СИН. НОВІ ДРУЗІ
Чекаючи першого удару, донья Хесусіта мимоволі заплющила очі й молила бога дарувати їй сили витримати страшні тортури і прискорити тепер уже, здавалося, зовсім неминучу смерть.
Раптом, розкидаючи юрбу вражених індійців, де стовпа тортур на змилених конях примчали двоє вершників. Вихором злетівши з сідла, один з них кинувся до доньї Хесусіти і блискавично перерізав вірьовки, якими її було прив’язано до стовпа.
— Сину мій, навіщо ти сюди прийшов? — розпачливо прошепотіла бідолашна мати, падаючи йому в обійми.
— Простіть мені, мамо!—скрикнув Щире Серце.— Яких страждань вам довелося через мене зазнати!
— Іди звідси, Рафаелю, благаю тебе! Іди! — цілуючи його, просила донья Хесусіта.— Дозволь мені вмерти за тебе. Я вже не сподіваюсь від життя нічого.
— Не кажіть цього, мамо,— стискаючи її в обіймах, умовляв Щире Серце.— Я не покину вас ніколи в світі.
Приголомшені несподіваною появою Щирого Серця та Но-Евзебіо, команчі тим часом отямились і оточили їх грізною стіною, дедалі звужуючи коло. Орлина Голова наказав їм трохи відсторонитись, а сам наблизився до Щирого Серця.
— Мій брат у нас жаданий гість,— сказав він, іронічно посміхаючись. — А я вже перестав його чекати.
— Я не міг приїхати раніше,— спокійно глянувши на індійця, мовив відважний трапер.— Але тепер я тут, і, сподіваюсь, мати моя вільна?
— Так, вільна й може йти, куди захоче,— підтвердив команч.
— Ні, ні, я не піду нікуди,— палко заперечила донья Хесусіта.— Я мала вмерти і умру, а син мій буде жити!
— Навіщо нам життя моєї матері, коли тут є мій білочолий брат,— зловісно посміхаючись, сказав Орлина Голова.— Ми до стовпа тортур поставимо його.
Ці страшні слова і невблаганний вигляд жорстокого індійця позбавили до краю змучену донью Хесусіту останніх сил, і вона, впавши на руки сина, знепритомніла.
Ніжно обнявши й поцілувавши матір, Щире Серце передав її Но-Евзебіо і, коли той відніс її до коня й поклав на сідло, рішуче обернувся до вождів, які дивились на нього з неприхованою пошаною й захватом.
— Воїни команчів! — твердо сказав він, кинувши на них зневажливий погляд.— Ви підлі боягузи! Сміливі й чесні люди ніколи не катують жінку.
Не знаючи, що відповісти на ці дошкульні, але справедливі слова, воїни стояли мовчки, похнюпившись від сорому. Перший порушив мовчання Орлина Голова.
— Язик у мого брата гострий,— сказав він з погано, прихованою люттю,— та ми побачимо, як він заговорить зараз.
— Хоч би там що було, а я зумію вмерти, як мужчина,— гордо відповів йому Щире Серце,— і від мене ви почуєте не стогін, а прокльони та лайку.
— Орлина Голова додержав слова і білочола мати мого брата вільна? — похмуро дивлячись на трапера, спитав команч.
— Так, мати моя вільна,— не розуміючи, до чого веде вождь, підтвердив Щире Серце.— Ну то й що?
— У полонених не повинно бути зброї.
— Ах, он як! — посміхнувся Щире Серце.— Це правда, зараз я тобі її віддам.
— Не поспішайте, друже, зброя вам ще знадобиться,— несподівано пролунав над юрбою чийсь дзвінкий, насмішкуватий голос.
Всі обернулись на цей голос, і з грудей Орлиної Голови вихопився несамовитий, розпачливий крик:
— Мій син! Моя дружина!
Позаду юрби індійців, біля одного з наметів, верхи на коні сидів Весела Вдача, а перед ним, злякано пригортаючи до грудей маленького п’яти-шестирічного хлопчика, впоперек сідла лежала молода вродлива індіанка.
— Мій син! Моя дружина! — розпачливо повторював Орлина Голова.
— Еге ж, це твій син і твоя дружина,— тримаючи пістолет біля скроні своєї полонянки й дивлячись на вождя з недоброю посмішкою, сказав Весела Вдача.— Тепер, здається, наші шанси рівні.
Скориставшись хвилинним замішанням, викликаним такою несподіваною й жахливою для індійців появою Веселої Вдачі, Щире Серце одним стрибком опинився біля свого друга.
Становище різко змінилось. Ще мить тому безпорадний перед численним ворогом і полонений, тепер Щире Серце був бодай відносно вільний і навіть міг диктувати команчам свої умови.