— Білочолі воїни сказали правду. Ми переконались, що вони мудрі, справедливі і справді люблять своїх братів команчів. Орлина Голова чинив несправедливо й нерозумно. Але він сподівається, що Щире Серце все забуде, і віднині томагавк війни ми зариємо навіки.
З цими словами вождь поклав руки на плечі Щирого Серця й поцілував його в очі.
— Нехай Щире Серце буде моїм братом,— промовив він урочисто.
— Орлина Голова — мій брат, і я щасливий з цього,— так само урочисто сказав зворушений Щире Серце.— Віднині я буду відданим другом усіх команчів.
Примирення цих двох недавніх ворогів було повним і таким щирим, що від колишньої ненависті не залишилося й сліду.
Воїни порозходились по наметах, жінки взялися до своїх справ, і незабаром табір зажив мирним, повсякденним життям.
Щире Серце і Весела Вдача, сидячи біля входу до вігваму Орлиної Голови, покурюючи люльки, вели з ним дружню розмову.
Раптом тишу прорізав несамовитий тривожний крик, і до табору з спотвореним від жаху обличчям вбіг індієць.
Увесь табір знов заворушився, як комашник.
— Що сталось? — спитав новоприбулого Орлина Голова.
Індієць люто глянув на Щире Серце і Веселу Вдачу.
— Зрада!—сказав він, задихаючись від утоми.— Стережись цих білочолих, вождь, вони нам вороги!
— Нехай брат мій скаже ясніше,— наказав йому вождь.
— Білочолі трапери викопали томагавк війни і йдуть на нас,— доповів розвідник.— їх близько ста. Це мало не всі довгі ножі Заходу. Вони наближаються сюди з усіх боків, намагаючись нас оточити.
65
— Ти певний, що довгі ножі йдуть сюди як вороги? — знову спитав вождь.
— Вони повзуть, як змії, ховаючись у траві з ножами в зубах і з рушницями дулом вперед-
— Хто їх веде?
— Амік —Чорний Лось. Він один з найближчих друзів Щирого Серця і охоронець його капканів. Кажу тобі, вождь, це зрада. Ці двоє прийшли сюди, щоб відвернути очі й затулити уші.
Орлина Голова і Щире Серце весело перезирнулись і, на велике здивування розвідника, приязно посміхнулися один одному.
— Гаразд, іди! — відпустив вождь до краю спантеличеного індійця і, обернувшись до Щирого Серця, спитав:
— Що я маю робити?
— Нічого,— відповів Щире Серце.— Брат мій може покластися в цій справі на мене. Я піду зараз назустріч Чорному Лосеві, а воїни Орлиної Голови нехай поки що залишаються в таборі.
— Воля мого брата — моя воля,— схвально кивнув головою вождь, і Щире Серце, ще раз потиснувши йому руку, твердим широким кроком попрямував до лісу.
XII
ПІРАТИ ПРЕРІЙ. ЗАГИБЕЛЬ КАПІТАНА АГВІЛЯРА
Напередодні описуваних подій, в прерії, десь посередині між селищем команчів і табором мексіканців, у глибокому яру біля кількох замаскованих вогнищ сиділо душ сорок строкато вдягнених і до зубів озброєних людей.
Все це були неприторенні негідники, вигнанці всіх країн Нового й Старого світу, мерзенні покидьки суспільства, які знайшли собі сховище від закону в преріях, але й тут трималися осібно, як вовки.
Вони билися то з індійцями, то з білими траперами, переважаючи своєю жорстокістю і тих і тих. Подібно до морських розбійників-піратів, які підступно підстерігають мирні кораблі, вони жадібно кидалися на всяку здобич, нападаючи то на поодиноких подорожніх, то на цілі невеличкі каравани, а коли не траплялося ні того ні ін-
того, полювали, як на дикого звіра, на індійців, за скальпи яких «ліберальний» уряд Сполучених Штатів Америки виплачував премії, як по других країнах виплачували їх за голови вбитих вовків.
Цих людців без роду й племені, без віри й закону, заслужено називаних піратами прерії, ненавиділи всі чесні й порядні люди, незалежно від кольору їх шкіри: і білі, і індійці, і метиси.
Очолював їх уже відомий нам авантюрист і вбивця капітан Уактено, який зухвало готувався викрасти з табору мексіканців донью Люс.
Поведінка скупчених у яру бандитів свідчила, що наближається рішучий момент задуманої їхнім ватажком авантюри.
Одні з них заряджали й чистили карабіни та пістолети, інші латали одяг, ще інші лагодили зброю. У тих, що вечеряли або, прихилившись до стовбурів дерев, покурювали або куняли, зброя лежала напохваті.
На припоні стояли осідлані коні, а круг яру, на певній відстані один від одного, з карабінами на плечах походжали вартові.
Червоні відблиски згасаючих вогнищ, падаючи на похмурі обличчя бандитів, надавали їм лютого й зловісного виразу.
Надходила північ. Місяць сховався за обрій, прерію оповила непроглядна темрява і в ущелинах між двома узгір’ями завивав вітер.