В окремому приміщенні, відгородженому від усієї печери виступом скелі, на сяк-так збитих дерев’яних табуретках, стиха розмовляючи, сиділи дві жінки та чоловік. Ці жінки були донья Люс та мати Щирого Серця — донья Хесусіта, а чоловік — Но-Евзебіо. Він посмоктував маїсову сигаретку й здебільшого мовчав, обмежуючись тільки короткими вигуками, що означали то радість, то подив.
Біля входу до цієї зовсім окремої кімнатки, заклавши руки за спину і щось насвистуючи, походжав туди й сюди Чорний Лось.
Щире Серце, Весела Вдача та Орлина Голова були відсутні.
Розмова, очевидно, була не тільки цікавою, а ще й мала для доньї Хесусіти якесь особливе значення, бо вона раз у раз непомітно для дівчини обмінювалася із своїм старим слугою значливими й красномовними поглядами.
— Отже,— продовжувала розпитувати донья Хесусіта,— хоч ви подорожуєте вже близько двох місяців, ваш дядечко не прохопився про мету вашої подорожі жодним словом?
— Ніколи,— підтвердила дівчина.
— Даруйте мені, дитя моє, мою настійливість, але вона викликана не марною цікавістю, а тим живим інтересом і симпатією, яку я відчуваю до вас.
— Будь ласка, сеньйоро,— відповіла донья Люс з привітною посмішкою,— я відповідатиму на всі ваші запитання.
— Що ж все-таки робив ваш дядечко, прибувши в прерію?
— Найчастіше він шукав зустрічей з людьми, які оселилися тут давно і воліють жити відлюдно й самотньо.
— Про що ж вони розмовляли?
— Признаюсь, сеньйоро,— розгублено відповіла племінниця генерала,— я не цікавилась тим і не прислухалась... Мені не спадало на думку, що це може мати якесь важливе значення.
— Ви маєте рацію, любе дитя. Ще раз пробачте мені, що я стомлюю вас своїми розпитуваннями, серйозність яких вам незрозуміла. Давайте поговоримо про щось інше.
— Як вам буде бажано, сеньйоро,— відповіла дівчина, ніжно до неї пригортаючись.— Я рада поговорити з вами на будь-яку тему.
— Ах, ми базікаємо і зовсім забули про мого бідолашного сина. А він пішов сьогодні дуже рано й -пора б уже йому повернутись,— трохи занепокоєно сказала донья Хесусіта.
— Тільки б з ним не скоїлося нічого лихого! — злякано скрикнула дівчина.
— А це вас турбує? — ласкаво дивлячись на неї, спитала стара дама.
— Ах, сеньйоро! — відповіла, спалахнувши яскравим рум’янцем, донья Люс — Хіба може бути інакше після того, що він для нас зробив і продовжує робити?
— Мій син обіцяв вам визволити вашого дядечка, і можете не сумніватись, що він додержить свого слова.
— О сеньйоро, та хіба я можу сумніватись в цьому!— палко промовила дівчина.— Щире Серце!.. Його благородне прізвисько характеризує його якнайкраще...
Донья Хесусіта і Но-Евзебіо, втішені її палким захватом, дивились на неї, ласкаво посміхаючись.
Цієї миті пролунали кроки і до печери зайшло кілька чоловік.
— А ось і ваш син, сеньйоро,— сказав Чорний Лось.
Щире Серце йшов у супроводі Веселої Вдачі і Орлиної Голови. Ніжно поцілувавши матір, він обернувся до доньї Люс і віддав їй шанобливий уклін.
— Ну, що, сину мій?—спитала донья Хесусіта.— Принесли ви нам добрі вісті? Донья Люс дуже занепокоєна.
— Сподіваюсь, незабаром сеньйорита заспокоїться,— відповів мисливець.— Але сьогодні ми зробили дуже мало. Нам досі не вдалось натрапити на слід бандитів, і це нас просто лютує. На щастя, повертаючись сюди, ми поблизу печери зустріли вашого лікаря. Він, як звичайно, шукав у розколинах скель свої трави і помітив, що недалеко звідси блукав якийсь підозрілий чоловік. Ми негайно
89
заходилися шукати цього незнайомця й незабаром, як то кажуть, накрили його мокрим рядном.
— Хто ж він такий? — спитав Но-Евзебіо.
— Ще не знаю. Я допитаю його по обіді. Якщо він заговорить — тим краще для нього. А ні — за нього візьмуться наші друзі команчі.
Трапери, які виконували обов’язки кухарів, зняли з вогню казани, нарізали шматками м’ясо, і мисливці посідавши разом з індійцями в одному дружньому гурті, з апетитом пообідали.
Дамам обід подали в їхню кімнату. Но-Евзебіо виконував обов’язки дворецького й прислужував їм з таким поважним і серйозним виглядом, наче вони сиділи в розкішній їдальні дона Рамона.
Двоє озброєних мисливців стояли біля полоненого, не зводячи з нього очей. Та він, здавалося, зовсім не думав про втечу і з апетитом уминав поставлену перед ним дичину.
По обіді Щире Серце наказав підвести полоненого до себе. Досі він не звертав на нього ніякої уваги. Тепер же, глянувши уважно, відразу впізнав і здивовано скрикнув: