Донья Люс почервоніла, як маків цвіт, і очі її спалахнули променистою радістю й щастям. Цієї миті вона забула про все, навіть про ту страшну небезпеку, яка їй загрожувала і, здавалося, була неминучою. Донья Хесусіта, посміхаючись крізь сльози, відвернулася, щоб не заважати розмові, при якій завжди зайва присутність третьої, хоч би навіть і найріднішої людини. Щире Серце підійшов до дівчини, ніжно взяв її за руку й хотів щось сказати ще, але в цей час до печери з веселим гомоном увійшли Весела Вдача, Чорний Лось і Орлина Голова. По їх сяючих обличчях Щире Серце відразу зрозумів, що розшуки, нарешті, закінчилися вдало.
— Щире Серце! — радісно сказав Весела Вдача.— Берімо десяток людей і ходімо. Орлина Голова знайшов піратове лігво.
XVII
ВТЕЧА ПОЛОНЕНИХ. РОЗГРОМ БАНДИТСЬКОГО ЛІГВА
Уактено, звичайно, розумів, що за ним слідкуватимуть і тому, плутаючи свої сліди, вдавався до всіх відомих йому хитрощів. Через це він дуже затримався в дорозі і на берег річки, води якої омивали вхід до його підземного сховища, потрапив тільки з настанням ночі.
Навкруги не було нічого підозрілого й він уже збирався спустити на воду схований під листям пліт, коли його увагу привернув легкий шурхіт у сусідніх кущах. Рвучко вихопивши з-за пояса пістолети, він, скрадаючись, швидко наблизився до цих кущів. Там, мало не вдвоє зігнувшись, вовтузився, збираючи трави, кумедний товстий чолов’яга. Впізнавши Дюр’є, пірат посміхнувся, опустив пістолети і повернувся було вже до нього спиною, щоб іти своєю дорогою, аж раптом йому спало щось на думку й, підійшовши до товстуна, він поклав йому на плече руку.
Дюр’є здригнувся й злякано впустив на землю свої трави.
— Послухайте, чоловіче добрий,— глузливо звернувся до нього Уактено,— що це у вас за пристрасть збирати трави і вдень і вночі?
— Уночі?—немовби прокидаючись від сну, перепитав лікар.— А хіба вже ніч? Котра ж зараз година?
— Ото ж то!—забавляючись дивацтвом вченого, відповів Уактено.- Уже близько півночі.
— Ай справді! — глянувши на небо, здивовано сказав Дюр’є.— Та місяць сяє так ясно...
— Так ясно, що ви сплутали його з сонцем? — зареготавши, перебив його Уактено.— Але справа не в цьому,— додав він уже серйозно.— Хоч ви й маєте вигляд напівбожевільного, але кажуть, що ви добрий лікар.
— Я це доводив не раз! — ображений епітетом «напівбожевільний», буркнув Дюр’є.
— От і чудової Саме тому ви мені й потрібні.
— До ваших послуг,— не дуже радо, але з чемним півпоклоном, сказав лікар.— Хворі ви?
— Ні, хвалити бога, не я. Медичної допомоги потребує один з ваших друзів, мій полонений. Ідіть за мною.
— Але...— почав був лікар.
— Ніяких «але»,— різко урвав його капітан.— Ідіть та ворушіться жвавіше, коли не хочете, щоб я розчерепив вам голову.
Опиратися було марно і доводилося скоритись. Але, судячи з того, що непомітно для Уактено по губах лікаря перебігла лукава посмішка, він зробив це навіть охоче.
Зійшовши до річки, Уактено спустив на воду пліт, пропустив вперед Дюр’є, тоді сів сам і відштовхнувся від берега. Коли пліт виплив на середину течії, чиясь рука обережно розсунула кущі і з них визирнула брита голова з чорним жмутком волосся й встромленими в нього перами.
Це був Орлина Голова. Кілька хвилин він уважно стежив за плотом, ні на мить не відводячи від нього очей і нічим не зраджуючи своєї присутності. Аж ось пліт опинився на тому боці й досить швидко поплив бистриною вздовж високого скелястого берега.
— Хуг!— вихопився раптом з грудей вождя здивований гортанний вигук, і він усім тілом подався трохи вперед, шукаючи чогось очима. Пліт, на якому щойно сиділи лікар і Уактено, наче якимись чарами несподівано зник невідомо куди.
Відчуваючи себе в цілковитій безпеці й певний того, що справу його виграно остаточно, Уактено вранці наступного дня відіслав більшу частину своєї зграї в прерії поповнити їстівні запаси і приготувати свіжих коней. Коли очолювані Франком пірати пішли, він знаком наказав лікареві йти за ним і, спустившись у підземну галерею, привів його до генерала. Побачивши знайому фігуру вченого товстуна, старий воїн радісно посміхнувся. Крім того, що він взагалі був радий бачити свого давнього друга, він сподівався, що лікар розповість йому про долю його племінниці, а це було єдине, що йому зараз хотілося знати.
Перше ніж залишити їх самих, Уактено витяг пістолет і, покрутивши ним перед лікаревим носом, значливо сказав:
— Хоч ви й напівбожевільний, майте на увазі, що при першій же вашій спробі організувати втечу, я виціджу вам мозок.