— Не хвилюйтесь, сеньйорито, вам уже не довго залишилося чекати. Прошу вас, ідіть у печеру.
— Так, це, мабуть, буде найкраще,— погодилась стара дама.— Давайте послухаємось, дитя моє. Коли син мій цього вимагає, то, звичайно, він робить це з найкращими намірами.
Донья Люс, не заперечуючи, пішла за нею.
Раптом пролунав застережливий крик вартових, його підхопив індієць, який стояв біля вігваму ради, і з нього зараз же вийшли вожді команчів.
Мисливці і індійські воїни схопили зброю й вишикувалися обабіч вігваму.
З далини до табору швидко наближалась хмара куряви. Коли вона розвіялась, з неї показалась група вершників, що мчали навзаводи.
Попереду на чудовому вороному коні скакав чоловік, якого всі одразу впізнали. Це був капітан Уактено. Він зухвало з’явився на чолі свого загону вимагати виконання умов, поставлених ним два дні тому.
Наблизившись до вождів, які стояли біля вігваму ради, двадцятеро вершників спинились відразу, як один, і завмерли, наче бронзові статуї.
Негайно лави мисливців і воїнів, що стояли справа й зліва, розгорнувшись віялом, зімкнулись навколо новоприбулих.
Таким чином двадцятеро бандитів опинилися всередині кола. Відступ їм було відрізано. Понад п’ятсот озброєних воїнів оточили їх з усіх боків.
Уактено це помітив, але зневажливо посміхнувся і, певний себе, віддавши гордовитий уклін вождям, владно звернувся до Веселої Вдачі.
— Де сеньйорита?
— Сеньйорита? — удаючи з себе здивованого, перепитав мисливець. — Кого ви маєте на увазі?
— Не стройте з себе дурника! — відчувши в голосі канадця глумливу нотку, відразу спалахнув пірат.— Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі, і добре знаєте, що за нашою угодою я маю право...
— Право? — ще з більшим подивом перепитав Весела Вдача.— Не думаю, щоб тут у вас було яке-небудь право, а тим більше право розмовляти зі мною так грубо й зухвало.
— Що це означає? — скипаючи й підвищуючи голос, спитав пірат.— Хіба Щире Серце забув...
— Щире Серце не забуває нічого й ніколи,— різко обірвав його мисливець.— Але йдеться зараз не про нього, йдеться про вас. Як ви посміли з’явитися сюди й привести із собою цю зграю пройдисвітів?
— Облиште ваш загрозливий тон! — зовсім втрачаючи самовладання, мало не закричав Уактено.— Він мене не лякає.
— А даремно!—холодно заперечив мисливець.— Ви зробили велику помилку, з’явившись до нас удруге, і це вам так не минеться.
— Он як? — намагаючись опанувати себе й кривлячи губи в іронічну посмішку, процідив крізь зуби пірат.— Це навіть цікаво.
— Ось уже десять років,— не звертаючи уваги на його силувану іронію, холодно продовжував Весела Вдача,— ви очолюєте оцю зграю відщепенців і з ними разом тероризуєте всіх чесних людей. Ви стали справжнім бичем прерії. Не маючи ні батьківщини, ні совісті, ви грабуєте й без жалю вбиваєте всіх, кого вам удається перестріти на своєму шляху. Серед ваших незліченних жертв є багато індійців і білих, старих і молодих, беззахисних жінок і малолітніх дітей. Давно час покласти край вашим злочинам. Час цей настав. Ми — білі трапери і воїни команчів — усі, кого ви тут бачите,— зібралися сьогодні, щоб судити вас за законами прерій і знищити.
— Око за око, зуб за зуб! — грізно закричали всі присутні, стрясаючи зброєю.
Уактено глянув навколо себе і мимоволі здригнувся: п’ятсот пар очей гнівно дивилися на нього та на його піратів і п’ятсот рушниць було звернено у їх бік. Пірат смертельно зблід, збагнувши, нарешті, що вчинив дуже необачно, з’явившись сюди й що йому, можливо, загрожує загибель. Однак за мить він отямився і сказав своїм звичайним глузливо-зневажливим тоном:
— Мені смішні ваші погрози. Ви самі добре знаєте, що в мене проти вас є чудовий засіб оборони. Годі ж ламати цю комедію й давайте закінчувати справу. Видайте мені сеньйориту, і я віддам вам вашого генерала. А як ні, то клянусь вам, що не мине й години, як він перестане жити.
— Ви помиляєтесь, Уактено,— мов грім серед ясного неба пролунав раптом голос Щирого Серця.— Генерал на свободі і житиме набагато довше, ніж ви.
Тієї ж миті юрба воїнів розступилась, і з неї, під тріумфуючі вітальні крики, вийшли Щире Серце, Орлина Голова і сам генерал.
Бандитів, коли вони побачили генерала, паралізував жах. Не розгубився лише Уактено. Блискавично зміркувавши, що гру програно й що тепер врятувати його може тільки втеча, він пришпорив коня і вдарив його нагаєм. Кінь рвонувся з місця, та Щире Серце був напоготові й, схопивши його за повід, спинив.
— Геть! — несамовито закричав Уактено, знову встромляючи в боки свого коня остроги й намагаючись поставити його на диби.