— Нарешті, дон Рамон Гарильяс-де-Сааведра, ви закликаєте до себе сина, якого так безжально покинули двадцять років тому!
— Боже мій! Хесусіто! — прошепотів пополотнівши генерал.— Сину!.. Сину мій!.- Рафаелю, Хесусіто! Простіть мені, коли можете, й поверніться до мене!
— Годі, тату! — сказав зворушений дон Рафаель, міцно і ніжно пригортаючи до себе матір і походячи з нею до батька.— Би покарали мене жорстоко, але я був того
вартий. Тепер зате я став чесною людиною. Забудьмо ж минуле й будемо думати тільки про щасливе майбутнє. Цієї хвилини до печери зайшла донья Люс.
Генерал кинувся до неї, обняв за плечі й підвів до дружини та сина.
— Дитя моє,— сяючи від щастя, сказав він.— Ви просили мене усиновити Щире Серце... Дозвольте ж мені представити вам мого сина — дона Рафаеля Гарильяса-де-Сааведра. Доля зласкавилась наді мною й повернула мені його тоді, коли я вже зовсім втратив на де надію.
Донья Люс радісно скрикнула, а Щире Серце взяв її руки і вкрив їх ніжними поцілунками.
Одного чудового весняного вечора, щось через двадцять років після описаних подій, в околицях невеличкого мексіканського міста Гермозильо, по дорозі риссю їхав вершник. На ньому був костюм сільського землевласника — смугасте серапе4, що спадало з плечей і вкривало круп коня, крислатий фетровий капелюх, на ногах важкі ботфорти з товстими срібними острогами, а при лівому боці, як і в кожного мексіканця, висів кинджал.
Коли на пагорку вдалині вималювалися обриси гасієнди, вершник пришпорив коня й останні метри промчаз учвал. При його появі другий вершник голосно його окликнув, а кілька собак застрибало навколо нього з радісним гавканням.
— Нарешті ви приїхали, Весела Вдачо! — гукнув другий вершник.— Ми чекаємо вас уже понад годину і почали турбуватись.
Вони потиснули один одному руки й в’їхали у ворота гасієнди, які широко перед ними відчинились. Кілька слуг стояло біля воріт, тримаючи в руках смолоскипи. Їх мерехтливе світло осявало кількох чоловіків і жінок, що поспішали назустріч прибулим.
Господар гасієнди підійшов до вершників, ведучи попідруч немолоду, але вродливу жінку. Навколо них, блискаючи цікавими оченятами, юрмилося шестеро чарівних дітлахів, мов дві краплини води схожих на своїх батьків. Трохи осторонь, в тіні, стояла літня дама, а поруч неї зовсім похилого віку чоловік. Усі радісно оточили Веселу Вдачу.
Весела Вдача зліз з коня, і всі рушили до їдальні. До столу сіло близько сорока душ. За давнім, патріархальним звичаєм, якого в цій гасієнді держалися й досі, слуги тут їли разом з господарями.
Коли всі трохи підживились і задовольнили перший голод, почалася жвава розмова.
— Ну, що, Весела Вдачо,— спитав старий,— вдало-
ся вам натрапити на сліди ягуара?
— Слід знайдено, генерале,— відповів Весела Вдача,— але боюсь, що ягуар не один, і наша худоба ще не раз постраждає від нападу цих хижаків.
— Ви цього певні?
— Тату,— озвався господар гасіенди.— В преріях Заходу Весела Вдача мав славу одного з найдосвідченіших мисливців. Не думаю, що він міг помилитись.
— Тоді доведеться організувати облаву. Цих небезпечних сусідів треба позбутись. Як ви гадаєте, доне Рафаель?
— Я збирався зробити це, тату,— відповів Щире Серце.— Чорного Лося вже попереджено, й він, мабуть, уже все приготував для полювання.
Раптом відчинилися двері і до їдальні ввійшов літній індієць в убранні воїнів племені команчів, його вітали радісними криками. Дон Рафаель підвівся з місця й пішов йому назустріч.
— Орлина Голова! Орлина Голова! — вигукували діти, оточивши вождя гомінливою зграйкою.
Поцілувавши кожного з них і обдарувавши іграшками, вождь привітно вклонився і сів на почесному місці поміж господарем і господинею.
— Ми чекали вас до заходу сонця, вождь, — дружньо сказала донья Люс.— Недобре змушувати чекати себе так довго.
— Орлина Голова ішов по сліду ягуара,— урочисто оголосив індієць.— Нехай дочка моя не боїться: ягуари мертві.
— Що? Ви вже їх вбили? — жваво запитав дон Рафаель.
— Брат мій побачить: шкури дуже добрі. Я залишив їх на подвір’ї.
— Вождь,— сказав генерал,— я бачу, ви завжди будете нашим провидінням.
— Мій батько говорить добре,—відповів Орлина Голова.— Слова ці вклав йому в уста Великий дух — володар життя. Сім’я мого батька — моя сім’я.
Після вечері всі вийшли на подвір’я оглянути шкури. Вони справді були чудові, й кожний з присутніх палко поздоровляв Орлину Голову, віддаючи належне його спритності й сміливості. Потім господарі й гості повернулись у дім, щоб у великому залі закінчити вечір дружньою розмовою.