— На добраніч, — мовила вона.
— На добраніч, панно Лунде.
— На добраніч, — сказала й Люсі, поблискуючи сукнею зі свого старовинного честерфілдського крісла. — До речі, хвилиночку…
Полковник Лунде і його дивакувата сестра обернулися. Я глянув на Люсі — вона всміхалася і була навдивовижу схожа на кішку, що готувалася до стрибка.
— Дзвонив каменяр, — мовила вона. — Просив заплатити йому решту грошей.
Я нічого не зрозумів. її слова прозвучали наче повідомлення з поля битви. «Дзвонив каменяр». Але те повідомлення дивно подіяло на полковника Лунде та його стару сестру.
На обличчі в нього з'явився такий вираз, ніби він скомандував «кроком руш», а солдати натомість стали струнко. Його сестра забігала очима.
Потім він повернувся і вийшов з кімнати. Його дивакувата сестра нечутно вилетіла за ним, мов якийсь химерний сірий кажан.
Люсі сиділа мовчки й тепер скидалася на кішку, яка поїла цілу миску вершків.
— Мені хотілося б знати, чого ти боїшся, Люсі, — сказав я. — Вже на кого там, а на страхопудку ти аж ніяк не скидаєшся. І чого ти запросила мене на цей обід?
Вона всміхнулася. Потім млосно повела плечима і вмостилася зручніше в глибокому кріслі. Мені були знайомі ті жіночі рухи, вони не віщували нічого доброго. Тобто віщували якраз добре, тільки все залежало від того, чиї то були рухи. А Люсі давно вже перестала мені подобатись.
— Ти був колись причетний до вбивства, Мартіне. Я відчув, як у мені підіймається лють.
— Я не був причетний до жодного вбивства, — відповів я. — Убили двох моїх товаришів, це так, але моя «причетність», як ти кажеш, обмежилась тим, що я обидва рази був свідком злочину.
— Якщо я не помиляюся, саме ти викрив убивць?.. Я не мав настрою говорити про це з Люсі.
— Коли ти хочеш, щоб я викрив якесь убивство, то з цього й починай, — мовив я. — Але тобі краще звернутися в поліцію.
Люсі зіщулилася в кріслі.
— Убивство, яке треба викрити, ще не сталося. Поки що. Але воно скоро станеться.
Наче не скидалося на те, щоб Люсі збожеволіла. Я дивився на неї і чув, як шелестить вітер у верховіттях дерев.
— Люсі, якщо це жарт, то дуже невдалий. Я не розумію, про що ти говориш. Може, поясниш мені? І що означали твої слова: «Дзвонив каменяр»?
— Те, що я й сказала, що дзвонив каменяр і просив заплатити йому решту грошей. Він не назвав свого прізвища.
Вона почала м'яти в руці хусточку.
— Я хотіла, щоб ти побачив нас, Мартіне. Роздивився на всю родину в цьому старому будинку, заповненому примарами. Ти знаєш, із ким ми спілкуємось. Із членами правління Товариства аматорів поезії…
— Ти говорила про вбивство, Люсі. Хіба члени правління Товариства аматорів поезії схожі на вбивць?
— Товариство аматорів поезії… ті схибнуті… Ні, вони не схожі на вбивць. Я згадала про них тільки для того, щоб ти зрозумів, яке в мене тут життя. Нудне, одноманітне, зовсім…
— Зовсім не таке, як ти сподівалася, Люсі?
— Певне ж… Дай мені сигарету, Мартіне.
Я дав їй сигарету й підніс запальничку. Уперше за вечір мені стало її шкода. Вона явно вибрала під ялинкою не найкращий пакуночок.
Люсі тримала сигарету в одній руці, а другою й далі м'яла хусточку.
— Мабуть, я б звикла до цього. Звикла б навіть до аматорів поезії. Але тепер… Тепер тут діється щось недобре. І розум, і чуття підказує мені, що тут визріває якийсь лихий задум…
— І що ж саме тут діється? — запитав я. Вона глянула мені просто у вічі.
— Мій чоловік щовечора йде з дому.
— Ну й що? — сказав я. — Чого б йому ввечері не пройтися?
— Пройтися?.. — Люсі засміялась. — Знаєш, куди він ходить?
— Куди?
— На цвинтар Вестре. Я знаю, бо одного вечора пішла за ним назирці. Він ходить на могилу своєї дружини.
— Ти його дружина, Люсі.
Якусь мить вона дивилася на мене так, немов забула, про що ми розмовляли.
— На її надгробку немає ніякого напису, — сказала вона. Я знав про це. Про такі речі в місті люблять побалакати.
Як і про все, що не вкладається в узвичаєні рамки.
— Вірніше, на ньому не було ніякого напису, — поправила себе Люсі.
Мені здалося, наче я раптом прокинувся зі сну.
— Прізвища й імені на ньому й далі немає. Але напис є. Як я вже сказала, дзвонив каменяр… він не назвав свого прізвища… й попросив заплатити решту грошей. Мене це зацікавило, і я пішла на цвинтар глянути на надгробок. Знаєш, що там написано?
— Ні, — відповів я.
— «Трава нічого не ховає».
— Не може бути! — вигукнув я. Вона промовчала.
— Не може бути! — ще раз мовив я. — Якесь безглуздя. Це перекручений рядок з вірша Карла Сендберга «Трава», і кінець його звучить так: «Трава ховає все».