Я згаяв десь півгодини, поки доїхав зі школи в Бріскебю до похмурого будинку полковника Лунде на схилі Голменколена.
У центрі міста на вулицях лежав розквашений сніг. Але від Сместада й далі вгору я їхав твердою, по-зимовому білою дорогою.
Полковник Лунде сам відчинив мені двері. І повів до бібліотеки.
— Сідайте, — сказав він. «Вільно!» Я сів.
Він стояв і дивився на мене. Я сидів і дивився на нього. І вражено помітив, що в сухій, рівній, як тичка, постаті вояка з'явилась непевність. А втім, воно й не дивно.
У бібліотеці тхнуло пилом. Я люблю цей запах. У бібліотеці й має тхнути пилом. Це свідчить, що книжками користуються — що їх беруть з полиць і ставлять назад.
— Уночі тут була поліція. Вона забрала наші черевики, — мовив полковник. — Дружині й дочці довелося давати свідчення. Мені самому також довелося давати свідчення.
Видно було, що він обурений.
— Так заведено, полковнику Лунде, а особливо якщо йдеться про замах на життя.
— Замах на життя?..
Він розгубився. Рота вже не виконувала його наказів з належною чіткістю. А тут іще й рапорт, не передбачений статутом.
— Може, вип'єте чарку портвейну, доценте Бакке?
— Ні, дякую. Я не п'ю зранку.
— Так, але…
Він, видно, ще дужче розгубився і став ще більше схожий на цивільного. Нарешті він сів.
— Доценте Бакке, ви сказали про замах на життя. Я не можу в це повірити. Не можу повірити, що хтось хотів би вбити Марту Лунде.
Марта. Я досі не знав її імені. Але воно їй личило. Марта.
Полковник підійшов до шафи і дістав із неї карафку з портвейном. То була кришталева карафка, і я згадав свого діда. Аж дивно, скільки разів протягом цієї доби я згадував своїх діда й бабу.
— Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, як я… Він справді питав у мене дозволу.
— Звичайно, ні, — мовив я.
Полковник налив чарку і трішки надпив із неї. Маленький ковток, який він потім довго смакував.
— Ви, мабуть, здивовані, що я попросив вас прийти, доценте Бакке?
— Ні, — відповів я. — Адже це я знайшов панну Лунде. Але ви сказали, що вам страшно. Щиро казати, за звичайних умов я б не повірив, що вам може бути страшно, але тепер справді бачу, що ви боїтеся.
— Я боюся не того, що ви думаєте, — відповів він. Я зацікавився. Я не знав, що на його погляд, я мав думати.
— Йдеться про мою дочку… — сказав він.
Його слова були такі несподівані, що я мимоволі зробив те, що роблять усі курці: почав шукати сигарети. Вони були в кишені піджака.
— Можна закурити?
— Будь ласка.
Я закурив сигарету. Полковник підсунув мені олов'яну попільничку з трояндами, витисненими по краях.
— Моя дочка була дуже прихильна до своєї тітки… дуже її любила…
— Була? Може, вночі з панною Лунде щось сталося? На мить він згубив нитку розмови, але відразу знайшов її.
— Ні. Я хотів сказати… що моя дочка дуже прихильна до своєї тітки. Вона, як то кажуть, важка дитина. Дочка дуже любила свою матір… і тяжко пережила її смерть… це можна зрозуміти. Вона… вона дуже не хотіла, щоб я брав… свою теперішню дружину…
— Це ж, мабуть, теж можна зрозуміти, пане Лунде?
— Так.
— Чого ж вам страшно?
Він знов надпив із чарки маленький ковток. І глянув на мене. Він явно прикидав, наскільки може покластися на свого новобранця.
— Вікторія поставилася до моєї теперішньої дружини так вороже, що я послав її до школи в Англію. Вона дуже здібна дівчина. Але вона не хотіла вчитися. Зовсім не хотіла. Склала тільки екзамен за реальну школу, але цього замало. Принаймні в наші дні. В мене є до вас прохання, доценте Бакке. Чи не могли б ви оселитися в нас і вчити Вікторію… щоб вона змогла скласти екзамен за гімназію?
За гімназію? Що ж, думка непогана. Вікторії це не завадило б. Навпаки. А проте я дуже добре розумів, що коли навіть полковник Лунде й не брехав мені, то був іще лише на далеких підступах до правди. До справжньої причини, що спонукала його зробити мені цю пропозицію.
— Я не беруся за таку роботу, — відповів я. — А крім того, тримати в домі доцента в ролі гувернера вийде надто дорого.
Я торгувався, як гендляр кіньми. Негарно, я розумів це. Але мені не подобався полковник Лунде. Я, звичайно, співчував йому, як поспівчував би кожному, якби побачив, що він втрачає під ногами ґрунт.
— Я платитиму скільки ви захочете. Я згоден платити великі гроші.
— Скільки? — запитав я.
Мушу визнати, що мені стало трохи соромно.
— П'ятсот крон на місяць, — відповів він. — Плюс харч і житло. Так… Бо дуже важливо, щоб ви жили тут.
П'ятсот крон. Я раптом уперше щиро пожалів полковника Лунде. Він був безмежно далекий від дійсності, цілком належав поколінню, яке вже відходило.