Минали тижні, і мої страшні думки й згадки віддалялися і здавались якимись нереальними.
Пасьянси, плюшеві стільці, добра їжа й червоне дерево, політура до меблів і плетені серветки, зелене мило й мідяні кулі на ліжку — все це поволі притупляло мою пильність, розпещувало й присипляло мене.
Час від часу до мене навідувався Карл Юрген. Приходив і мій брат Крістіан.
— Чого ми чекаємо, Карле Юргене?
— Чекаємо, поки щось станеться.
— Не лякай мене. Що має статися?
— Не знаю, але сподіваюся, що ти стоїш на чатах. Він дивився на мене ясними пронизливими очима
— Я стою на чатах, Карле Юргене. Але нема чого чатувати… Я не знаю, звідки може прийти лихо… і чого стерегтися…
— А я чекаю.
— На що?
— Чекаю, коли розтане сніг. Я знов сягнув по сигарету.
— А коли розтане сніг, що тоді буде?
— Тоді я прочешу цвинтар Вестре в пошуках різця, про який ти згадував.
— Це слово в мене просто вихопилося, — мовив я. Він знову глянув на мене ясними очима.
— Знаю, але вихопилося в тебе те, що дуже скидається на правду. І я сподіваюся знайти той різець.
— Ти його неодмінно знайдеш, — озвався Крістіан із плюшевого крісла.
Він крутив у руці незапалену сигарету.
— Душа вбивці… — мовив він. — Душа вбивці лишається душею вбивці… поки він скоїть злочин. Тоді в усіх настає реакція. В усіх непрофесійних убивць або тих, у кого ще залишились якісь людські почуття. В усіх них настає реакція. Що ж вони тоді роблять зі зброєю? Убивця тримає її в руках. Тепер для нього зброя — символ скоєного злочину. Символ, якого він хоче позбутися. Наче, відкинувши від себе зброю, він перекреслює свій вчинок. Ненависть і агресивність зникли, треба ще тільки позбутися символу вбивства. Звичайно вони після того повертаються на місце злочину. Коли відчувають, що їм загрожує небезпека. Але не всі. Дивно, та найбоягузливішим, які не зважуються прийти на те місце, як правило, найдужче щастить. Щастить у тому розумінні, що вони не попадають у руки поліції. Душа вбивці, хід його думок — загадкове явище…
Він запалив сигарету.
— А що вбивця робить, коли йому не вдалося скоїти злочин? — запитав Карл Юрген.
Крістіан не відповів. Я не знав, що він думав. Але складалося таке враження, наче він думає про щось незбагненне для нього самого.
Проте я недооцінював свого брата — хоч тоді, в ті сірі зимові місяці, я ще цього не знав. За його зовнішньою неуважністю ховалася напружена праця думки, і ні Карл Юрген, ні я не мали якихось своїх ідей, що давали б нам змогу стежити за нею.
Ми чекали.
Лютий має лише одну перевагу, в ньому менше днів. Зате ті дні були такі короткі й темні, снігу нападало стільки, що здавалося, ніби лютий ніколи не скінчиться. Я допомагав полковникові Лунде прокидати сніг.
А загалом я робив те, задля чого мене офіційно запросили: навчав Вікторію.
Це завдання виявилося навдивовижу легким. Я мав багато учнів, але таких, як Вікторія, в мене ще не було. Вона вміла відразу вловити головну думку й самостійно розвивати її далі. І, вивчивши щось, уже не забувати його. Досить було раз їй щось пояснити, і вона його запам'ятовувала.
«The Industrial Revolution» ми простудіювали за три тижні. Цю книжку вона знала майже напам'ять. Я сам її так добре не знав. Після цього ми взялися за «The American Revolution». А ще я трохи допомагав їй з математики.
Відзначав параграфи, які вона мала вивчити, — і мені було потім аж незручно перевіряти її.
Вікторія дивилася на мене великими зеленими очима, і в них ніби світився глум. Я почував себе йолопом. Не міг збагнути, чого вона не захотіла вчитися в англійській школі, коли її послали туди.
— Чому ти не хотіла вчитися, коли була в Англії, Вікторіє?
Вона ковзнула по мені зеленими очима й знов опустила їх на книжку.
— Тобі там не подобалося?
— Ні.
— Ти навмисне нехтувала школу? Вона не відповіла.
— Хто мовчить, той не перечить, — мовив я. — Чого ти захотіла повернутися додому?
— Це тебе не стосується.
її відповідь прикро вразила мене. Вікторія була не з тих учениць, що дозволяють собі відповідати вчителеві зухвало. Глянувши на неї, я помітив у глибині її зелених очей дивний блиск, якого не міг пояснити. Що це? Норовистість? Страх? Чи свідомий непослух?
— Чого ти боїшся, Вікторіє?
— Я? — перепитала вона. — Я не боюся нічого в світі. «Нічого в світі».
— Це рідкісна риса і свідчить про чуттєву вбогість, — сказав я. — Але це не зовсім правда.
— Це правда, — відповіла вона. — І чуттєвості мені не бракує.
Я глянув на годинник. Була вже друга.
— Ну гаразд, Вікторіє, на сьогодні досить. У кожному разі я гарантую, що ти блискуче складеш екзамен. Я запишу тебе на нього до однієї приватної школи.
Вона сиділа й малювала кружальця в чернетці.
— Це мене дуже влаштовує. Я тоді зможу стати незалежною.
— Що для тебе означає «стати незалежною», Вікторіє? Тобто… що ти думаєш робити?..
— Думаю жити з найдавнішої у світі професії, — відповіла вона.
Я не повірив власним вухам.
— Ти знаєш, що це означає?
— Так, — відповіла вона, і голос у неї був цілком спокійний. — Знаю, що це означає. Спершу я знайду собі якусь комірчину. Потім помешкання. А згодом уже матиму власний будинок… залежно від того, з ким я спатиму… тобто від цього залежатиме, коли я матиму власний будинок. І машину… і гарне вбрання… оздоби… Я хочу їздити в першому класі, в каютах-люкс найбільших пасажирських суден… А коли я житиму в готелі, то теж у найкращих номерах, усі кланятимуться мені, в мене завжди буде повно квіток, великі букети від нього… чи від них… байдуже, скільки їх буде, аби тільки багатих, і я…
Я так грюкнув кулаком по столі, що аж книжки підстрибнули. Я злякався. Просто вжахнувся.
— Мовчи, Вікторіє. Ти сама не знаєш, що кажеш. Я на хочу такого чути… не хочу… ти ж іще дитина…
— Я не дитина, — мовила вона, і в її голосі забринів такий крижаний спокій, що в мене мороз пішов по спині!
— Є й інші способи розбагатіти, — сказав я. — Не конче спати з багатими чоловіками.
— Я знаю. Але так можна розбагатіти найшвидше!
Треба було вдатися до іншої тактики.
— А ти певна, що з тобою хтось захоче спати? — сказав я. — Ти надто худа. І хоч ти кажеш, що нічого не боїшся, та чи ти подумала, що тобі це коштуватиме — жити з найдавнішої у світі професії? Для цього потрібен певний досвід. І певна сексуальна зваба.
Вікторія неквапом підвелася. Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Вона досконало наслідувала Люсі. Пройшлася по кімнаті, і в її ході та погляді було стільки заохочення, що мені стало млосно. Але я відразу отямився.
Мене запрошено сюди, щоб я наглядав за нею. Мабуть, і з цього погляду також. Що ж, я виконаю своє завдання. Але по-своєму.
Я підвівся, присунув стільця до столу й підійшов до Вікторії. Вона кружляла навколо мене. Та сама хода, те саме заохочення в погляді…
Я схопив її за тоненький зап'ясток, притяг до себе й поцілував як слід.
Вийшло те, на що я й розраховував.
Вона вся задерев'яніла й міцно стиснула губи. Я мав би почувати себе розпусником, але не почував. Вікторію треба було провчити, і я її провчив. Нарешті я відпустив її.
Вона відразу сіла до столу, опустила голову на руки й заплакала. В її худеньких плечах і довгих темних косах, за якими ховалися зелені очі, було щось безмежно зворушливе.
Я також сів.
— Вибач мені, Вікторіє, — мовив я. — Але тебе треба було провчити… так би мовити, дати тобі наочний урок. Ти його засвоїла?
— Так, — промурмотіла вона, не підводячи голови. Тоді глянула на мене. — Тобі… тобі приємно було… цілувати мене?