— Ви не тривожитесь за стан трампліна? — запитав я одного з них.
— Анітрохи. Снігу багато. І мороз тримається
Він радів і снігові, і морозові.
Не радів їм лише Карл Юрген. Він чекав, щоб поменшало снігу на цвинтарі Вестре. Поменшало настільки, щоб можна було почати пошуки, в успіх яких вірив тільки він.
Мені довелося подзвонити йому. Прохання моє було досить банальне, просто дитиняче, — але й ішлося про одну з моїх до смішного дитинячих звичок.
Я подзвонив йому ввечері, як родина Лунде грала в. бридж.
Я вибрав хвилину, коли гра була в найбільшому розпалі. Коли полковник Лунде об'явив чотири винові карти, продублював і опинився в небезпечному становищі. Я вирішив, що тепер ніхто не відірветься від карт. Полковник Лунде не допустить неладу у своїх лавах.
Я через їдальню пройшов у вестибюль до телефону.
— Карл Юрген? Це я, Мартін. У мене до тебе невеличке прохання. Можна сказати, дитиняче. Йдеться про змагання на Голменколені, тобто про неділю… про стрибки з трампліна. Ми з Крістіаном з дитячих років ходили туди разом. Власне, це в нас ніби єдине на цілий рік родинне свято. Крістіан тоді залишає навіть свою кохану, хоч хто б вона була. Ми завжди розташовуємося на тому самому місці — біля найвищої ялини ліворуч від схилу. Можна мені буде піти… тобто можна мені буде в неділю залишити родину Лунде?
— А що вони думають робити цього дня?
— Я питав. Дуже обережно. Вони також ходять у цей день на Голменколен. Адже вони, можна сказати, мешкають біля самої гори, принаймні навпроти неї… Я розповів їм про Крістіана, про те, що ми за родинною традицією зустрічаємося біля найвищої ялини…
— А ви б не могли піти туди разом з родиною Лунде?
— Бачиш, ми з Крістіаном… На мить телефон замовк.
— А коли родина Лунде не піде на Голменколен, Мартіне… або хтось із них залишиться вдома, що тоді?
— Не думаю, що хтось із них залишиться… але все може бути…
Карл Юрген помовчав. Він не любив казати зайвого.
— Наче в цей день немає небезпеки. Буде повно людей…
— Тисяч із вісімдесят, — мовив я.
— Задля певності я пошлю туди Ев'єна. Хай погуляє в саду на той випадок, якби хтось із них залишився вдома.
— Ев'єн не дуже вписується в місцевість, — сказав я. — Надто він помітний.
— Це правда. Я пошлю когось іншого. Цілком непомітного. А крім того… цього дня багато хто йтиме на гору через полковників сад.
— Безперечно, — погодився я.
— Ну, то гаразд, ти можеш бути вільний, Мартіне. Приємної розваги.
— Дякую, — відповів я.
Коли я повернувся до вітальні, полковник Лунде уже встиг вивести з небезпечної зони свої чотири дублі.
Я не знав, що саме цього дня, коли в Осло відбувалося найвеселіше річне свято, Карл Юрген почав свої сумні пошуки на цвинтарі Вестре.
Не знав, поки він сам пізніше не розповів мені про це.
Звичайно, він добре вибрав день.
Не знав я також, що на цвинтар ходила Люсі. Мабуть, їй щось підказало шосте чуття. Вона сховалася неподалік за якийсь високий надгробок і бачила все. Майже все.
Сержант Ев'єн помітив її і сказав Карлові Юргену, що вона там стоїть. Обидва вони прикинулись, нібито не бачать її.
— А чого ви прикинулися, нібито не бачите її, Карле Юргене?
— Я хотів глянути, що вона робитиме.
— А хіба це чесно?.. Адже вона не знала, що ви її помітили.
— Я не такий делікатний у засобах, коли йдеться про розслідування замаху на життя.
Певна річ, він мав слушність. Він почав свої пошуки о шостій ранку.
— А коли прийшла Люсі?
Сержант Ев'єн помітив її десь о дев'ятій. Карл Юрген узяв із собою сім помічників і два вогнемети, щоб розтопити метровий шар снігу навколо надгробка з дивним написом. Вони працювали на ділянці радіусом метрів з тридцять навколо надгробка. П'ятеро поліцаїв були з лопатами, а двоє орудували вогнеметами.
Карл Юрген шукав того, що не вельми сподівався знайти. Шукав тільки тому, що пам'ятав слова Крістіана про зброю як символ самого злочину, про зброю, яку злочинець кидає, немов перекреслюючи цим свій вчинок.
— Я не сподівався знайти її на цвинтарі, Мартіне. Досвід підказує, що зброю кидають далеко від місця злочину. Часто за багато миль. Але я не міг забути Крістіанових слів про символічний акт і вирішив спробувати — ану ж знайду її. І знайшов.
Вона лежала за низеньким надгробком, увігнавшись у стовбур карликової ялини.
То була важка викрутка з двосантиметровим лезом, гострим, мов бритва.
Її взяв сам Карл Юрген. Узяв, обгорнувши спершу шматком ганчірки, яку йому подав один із поліцаїв.
На цвинтарі панувала тиша.
Потім Карл Юрген сховав викрутку в течку, поліцаї зібрали лопати й вогнемети, а одного з них залишили, щоб він знов розрівняв сніг на місці злочину.
«На місці злочину».
Коли Карл Юрген підвів очі, Люсі вже не було. Він глянув на годинник. Десять хвилин на дванадцяту.
— А відбитки пальців… на викрутці?
— Викрутка пролежала в снігу понад два місяці. Та ми знайдемо відбитки. Знайдемо й сліди крові. Сліди крові панни Лунде й відбитки пальців того, хто тримав викрутку. Та, на жаль, на це потрібно багато часу. Не менше, як два або й три тижні.
Карл Юрген не помилився. Він знайшов сліди крові з рани панни Лунде. І знайшов відбитки пальців того, хто орудував викруткою.
Але про все це я не знав того недільного ранку, коли, радісний, мов хлопчак, підіймався на Голменколен разом зі своїм братом Крістіаном.
Цього дня ми завжди приколювали до нагрудної кишені блакитної куртки значок Товариства лижників, клали в рюкзаки бутерброди, термос із кавою, пиво й пляшку горілки і вирушали на місце змагань. Так самісінько, як у дитинстві, тільки що тоді в рюкзаках у нас не було горілки. Хлопчаками ми брали лимонад.
Ми підіймалися вгору за натовпом, за тією незрівнянною отарою норвежців, у якій, принаймні цього дня, єдиного дня в році, панує цілковитий мир і злагода.
Цього дня навіть поліцаї ставали добрими дядьками. Цього дня машини дипломатів зупинялися на приступній відстані, і всі представники дипломатичного корпусу, і європейських, і екзотичних країн, у найдивовижніших уборах поспішали до своїх місць на трибунах біля трампліна.
Світило сонце, й дорога ставала дедалі слизькіша від ходи вісімдесятитисячоголового Оли Норвежця, сповненого добрих почуттів до себе самого й всього світу.
Ми з Крістіаном пливли вгору разом із натовпом, який нітрохи не рідшав, лише заповнював кожен квадратний сантиметр трибун, замерзлого озерця й пагорба, де не треба було платити за видовище.
Ми знайшли своє давнє місце біля найвищої ялини.
Може, воно було не найкраще, але ми завжди там стояли. Єдиного дня на рік, коли ми знов ставали хлопчаками, разом з усіма дітьми і всіма дорослими. На сніг під ногами, взутими в лижні черевики, ми попідстеляли газети.
Легенький вітерець колихав прапори, — прапори всіх країн, які брали участь у змаганні.
Ми прийшли за годину до початку, як завжди. Можна й почекати. Всі чекали. Нічого страшного.
Це був день всенародного братерства. Сонце, пакунки з бутербродами, термоси, діти, що десь губилися, а потім знаходились, чоловіки, які щось діловито зазначали в програмках, тоді жували ковбасу, пили з паперових кухликів бульйон і час від часу прикладалися до пляшки.
Перша година.
Прибув король.
Чотири гвардійці па трампліні засурмили в сурми, потім пролунав гімн.
Ми з Крістіаном стояли, тримаючи в руках блакитні лижні шапки. Трибуни наче виросли, тому що всі повставали.
Груди мені гарячою хвилею залило врочисте почуття.
Шовінізм, на мить подумав я.
Та коли це був шовінізм, то я поділяв його з феноменальною вісімдесятитисячною отарою норвежців, рівної якій немає в цілому світі, отарою, що саме цього дня любила весь світ.