Зроблено пробні стрибки.
З'явилися дві бригади обслуги посадкового поля в червоних светрах і синіх лижних, штанах, тягнучи кожна за свій кінець довгий канат. Вони вирівняли ним сніг на полі й знов відійшли.
Почалися змагання.
Меланхолійний голос сурми лунав перед кожним новим стрибком, на всіх п'яти таблицях засвічувалися бали, глядачі щось занотовували в програмках і напружено чекали на виступ відомих стрибунів.
Над нашими головами кружляв блакитний вертоліт преси, і фотограф знімав із пташиного лету стару славетну гору, яка біліла, наче велетенська пінява хвиля, що раптом застигла серед моря голів, схожих на різнобарвні льодяники. Ті голови зливалися в червонясту пляму, наче на трибуни, на дороги й пагорки навколо білої хвилі накинуто велетенський оксамитовий килим. А на тлі самої хвилі вирізнялися стрибуни, мов темні, чітко окреслені птахи, що шугали вниз.
Після першого туру стало ясно, що найнебезпечніший супротивник норвежців був Канконен.
Енганові не пощастило, та ми ще мали Вірколу. Я притупував ногами, щоб нагрітися, й разом із різнобарвною юрмою чекав стрибка Вірколи.
— Він повинен виграти, — сказав Крістіан. — Ох, я хвилююся так, як тоді, коли виступали брати Рюди. Невже ми ніколи не будемо дорослі, Мартіне?
— Маю надію, що ні, — відповів я. — Принаймні не під час змагань на Голменколені.
Знов пролунав меланхолійний голос сурми.
— Щоб перемогти, Вірколі треба стрибнути хоча б на дев'яносто метрів, і стрибок має бути бездоганний…
З того місця, де ми стояли, Б'єрн Віркола на трампліні скидався на темний тугий м'яч.
Та ось він стрибнув.
Вісімдесят тисяч глядачів судомно хапнули повітря. Почулося немов глибоке одностайне зітхання, тоді всі затамували подих.
Віркола випростався і на мить розгорнув руки, мов крила, потім згорнув їх, витягнув тіло паралельно до лиж і застиг у леті, якому, здавалося, не буде кінця.
Дев'яносто два метри!
Знялася буря захвату, тоді всі знов завмерли, бо на таблицях засвітилися бали за стиль стрибка 19–19,5-19,5-19,5-20!
Мені здавалося, що я лусну з надміру щастя. Я, що був лише часткою велетенського людського зборища, яке вибухнуло радісним криком.
Той переможний крик, схожий на рев реактивного літака під час старту, знявся в блакитне, безхмарне небо.
— Ми виграли! — крикнув я, — Виграли!
Себто Віркола, і я, і всі чужоземці, й дипломати, і п'яниці, всі праведні й грішні, всі люди, що були присутні тут цього дивовижного дня.
— Я ще такого не бачив, — сказав я Крістіанові, обертаючись до нього.
Але Крістіана не було поряд зі мною.
Біля мене стояв якийсь чоловік, а в нього на рюкзаку сидів хлопчик.
— Крістіане! — гукнув я.
Тієї миті я відчув біля своїх ніг щось важке. Мабуть, Крістіан посковзнувся й тепер лежав зіщулений на снігу між мною та чоловіком із хлопчиком на рюкзаку.
— Крістіане!
Він не відповів. І не ворухнувся.
Я нахилився і глянув на його спину.
Я вже нічого не чув і нічого не усвідомлював — наче опинився в безповітряному просторі на самоті з братом, що лежав біля моїх ніг. На блакитній куртці в нього на спині видніла маленька обпалена по краях дірочка.
Я скинув рюкзак, скинув свою куртку й накрив нею Крістіанові спину, ту обпалену по краях дірочку. Не знаю, чому я так зробив. Я нічого не відчував, нічого не думав, діяв несвідомо.
— Гукніть санітарів, — мовив я чоловікові поряд. — Мін брат зомлів.
Зомлів? Крістіане… Крістіане…
Я машинально відзначив, як бездоганно працювала швидка допомога. Санітари з'явилися за кілька хвилин, із ношами.
Знов пролунав меланхолійний голос сурми. На нас ніхто не звертав уваги. Ні на санітарів, які поспішали з ношами, ні на мене, що йшов поряд.
Найближча машина стояла на Голменколенваєні.
І добрі дядьки поліцаї були знов просто поліцаї — вони вправно порядкували на вулицях.
Я сів у машину коло полі.
Завила сирена, і машина зразу набрала швидкості.
Все в цій країні роблять як слід, подумав я. Навіть такого дня, як цей. А що ж це за день?.. Ага, неділя, день змагань на Голменколені… Навіть сьогодні, коли дороги забиті десятками тисяч людей… навіть сьогодні поліцаї забезпечують зелену лінію машині «швидкої допомоги»…
Машина «швидкої допомоги»… і в ній Крістіан. Крістіан?..
І цього разу ми їхали не до Улеволської лікарні.
Не до тієї лікарні, що завжди була моїм пристановищем, бо я знав, що знайду там Крістіана і він зробить для мене все.
Я не знав, куди ми їдемо. Може, на пункт швидкої допомоги?
— Крістіане… — мовив я.
Брат не ворухнувся. Я його не впізнавав. Його чисте, вольове обличчя було спокійне, наче він спав.
Я обережно відгорнув з його грудей сіру вовняну ковдру, якою його накрили санітари. І побачив, де вийшла куля: якраз під кишенею зі значком Товариства лижників. Побачив обпалену по краях дірочку, більшу, ніж на спині.
Крістіане… Крістіане…
Я борсався, вибираючись із сірих хмар. Десь же мас бути чисте небо, світло, повітря!
Але хмари погустішали і обернулися в сніг. Той сніг душив мене, я тонув у ньому. Від снігу відділився темний птах і полинув угору. Тим птахом виявився я. Я летів кудись дуже довго.
— Дев'яносто два метри… — сказав я.
Хтось розмовляв, а може, радів, що я так довго лечу. Я не дослухався, мене душив сніг.
Та я знов почав виборсуватися із хмар. Десь же має бути чисте небо, якийсь просвіток.
Треба розплющити очі. Бо тепер я виразно чув розмову, хтось говорив високо в небі, і мені кортіло глянути, хто то. Але мені було так важко їх розплющити.
Знов почулася розмова. Що ті голоси кажуть?.. Чи, може, то лише один голос? Ні, два.
— Мартіне, — сказав один голос.
Хто такий Мартін? Ага, це я Мартін, я, що лечу вище за інших і далі за інших. Чи я нікуди ке летів? Може, я просто лежав? І що це таке біле наді мною?
Ага, стеля. Звичайнісінька біла стеля. А де голоси?
— Мартіне, — знов почувся голос— Ти вже отямився? Я відірвав погляд еід стелі, й перед! мною з'явився Карл
Юрген. Обриси його були не зовсім чіткі, він ніби погойдувався десь близько вгорі і мав двоє облич, які ніяк не хотіли злитися в одно.
Я вдивлявся в ті обличчя, з усієї сили напружував зір, щоб вони злилися в одне. Адже ні в кого не буває двоє облич.
Ні, буває.
— Янус… — промовив я.
— Та ні, це я! — сказав Карл Юрген. — Ти тільки не хвилюйся.
Я не хвилювався. Мені було добре. Я трохи сердився на Карла Юргена, що він збудив мене з такого гарного сну: я ж був птахом і пролетів багато далі за інших птахів. Я знов заплющив очі.
Але тієї миті почув ще один голос.
І одночасно чиясь рука взяли мене за зап'ясток. Голос був ледь хрипкуватий. М'який, лагідний, ледь хрипкуватий голос. Мені було цікаво, хто це так приємно говорить.
Наді мною схилилося ласкаве жіноче обличчя — з сивими косами, розділеними посередині й прикритими білим чепчиком.
— Як ви себе почуваєте, доценте Бакке? — запитав лагідний голос жінки з ласкавим обличчям.
Я уважно оглянув її. До її комірця була пришпилена емблема: червоний хрест на білому полі. Сьогодні все було біле.
— Дуже добре, — відповів я.
— Ви тільки не хвилюйтеся, — повів далі лагідний голос.
Голова в мене стала ясна й легка. І раптом я похопився, що непристойно отак лежати в присутності жінки. Я до кінця розплющив очі й відчув, що остаточно отямився. Може, я просто спав?
Та враз я згадав усе.
— Крістіан!.. — мовив я і спробував підвестися. Ласкаве обличчя з сивими косами, розділеними посередині, знов схилилося наді мною.
— Ви можете сісти, якщо не будете хвилюватися.
— Крістіан…
Наді мною схилився Карл Юрген.
— Усе гаразд, Мартіне. Крістіан почуває себе добре, справді добре.