Аж тепер я цілком отямився.
Я лежав на тапчані під сірою вовняною ковдрою в кімнаті з білими стінами, і біля мене були тільки Карл Юрген і старенька медсестра.
— Де я?..
На пункті швидкої допомоги, — відповів Карл Юрген.
А чому не в Улеволській лікарні?..
Оскільки ти зомлів на пункті швидкої допомоги, тебе тут триматимуть, поки ти не оклигаєш, — пояснив Карл Юрген.
— Скільки я вже лежу?
Карл Юрген глянув на годинник.
— Трохи більше як годину.
— Можна мені чогось напитися? Сестра в білому халаті підвела мене.
— Пийте, — мовила вона, прикладаючи мені щось до губ.
Це було не зовсім те, що я мав на думці, а велика чашка міцної чорної кави. Я випив її одним духом. Тоді потрусив головою, і всі клепки в ній стали на місце. Я сів, ні на що не спираючись.
— Як себе почуває Крістіан? Він… він…
— Крістіан почуває себе дуже добре. Краще й бути не може.
— Так, але… ти його бачив?..
— Авжеж. Його прострілено наскрізь, але він почуває себе добре. Він питав про тебе.
— Де він?
— Його щойно перевезли до Улеволської лікарні. Коли лікар на швидкій довідався, хто він, то відправив Крістіана в його власне відділення до Улеволської лікарні. Разом з купою щойно зроблених рентгенівських знімків.
— Можна мені поїхати до нього? — запитав я, скидаючи з себе сіру ковдру.
Я був у блакитних штанях-гольфах і білих спортивних шкарпетках. Мої лижні черевики стояли на підлозі, а на спинці стільця висіла куртка зі значком Товариства лижників на кишені.
— Спробуйте стати на ноги, — мовила медсестра.
Я став і не похитнувся. В голові в мене вже не паморочилось.
— Ти не вдарився? — запитав Карл Юрген.
— Ви ж, інспекторе, мабуть, знаєте, що коли людина непритомніє, вона падає дуже м'яко, — мовила сестра.
— Так, звичайно.
У вікно лилося навскісне проміння сонця. Я глянув на годинник. Була майже четверта.
Крістіан лежав у ліжку в палаті свого власного відділення в Улеволській лікарні.
Я завмер, втупивши в нього погляд. Карл Юрген також.
— Привіт! — мовив Крістіан. — Ви начебто недуже раді бачити мене?
— Господи боже! — мовив я. — Ти просто як Фантомас…
— Майже, — мовив Крістіан. — Сідайте. Зараз прийде професор. Він вивчає рентгенівські знімки.
Ми сіли — кожен на свій стілець. Просиділи ми так досить довго. Крістіан мовчки лежав на ліжку. Але він не скидався на тяжкохворого. Може, був тільки трохи блідий. Та якби я не знав, що сталося, то не повірив би, що він упав біля високої ялини на вершині Голменколена, прострілений наскрізь револьверною кулею.
Зайшов професор.
То був низенький, натоптаний чоловік із білим, коротко підстриженим чубом і синіми очима. З-під білого халата видніла краватка, що цілком гармоніювала з кольором його очей.
Карл Юрген і я підвелися. Я не був певний, чи професор узагалі помітив нашу присутність. Хоч, мабуть, помітив, бо зласкавився кивнути нам головою.
— Інспектор поліції Галл? Доцент Бакке? Ми знову вклонилися.
Він ощасливив нас коротким порухом голови, не міняючи виразу обличчя.
— Я хотів би знати, в якому стані перебуває доктор Бакке, — сказав Карл Юрген. Його не так легко було збити з пантелику.
Професор зласкавився знов помітити нас.
— Гаразд, я скажу в якому.
Він поправив краватку. Кожен по-своєму витримує штучну паузу.
— Доктор Бакке поранений у спину з близької відстані. Вхідний отвір дуже маленький, якраз між ребрами. Куля пройшла над діафрагмою, потім над гепаром. Ідучи латеральним шляхом, вона ледь зачепила основу легені. Вихідний отвір міститься на грудях, праворуч. Результат: обмежений пневмоторакс і непрацезнатність протягом двох тижнів.
Професор кашлянув і знов поправив краватку. На обличчі в нього була знуджена міна.
Ми з Карлом Юргеном втупили в нього очі. Крістіан усміхався.
Мене обурив той недорослий павич.
— А можна сказати це людською мовою? — запитав я.
— Я завжди говорю людською мовою, доценте Бакке.
Хоч якою він мовою говорив, а ясно було одне: спеціальна термінологія не для звичайних людей.
— Я вам усе поясню, — мовив Крістіан. — Ви не заперечуєте, професоре?
Той усім своїм виглядом показував, що заперечує. Видно, взагалі заперечував проти розмови з такими невігласами, як ми з Карлом Юргеном. Він здвигнув плечима.
— Усе так і є, як сказав професор, — мовив Крістіан. — Просто нікому в житті так не пощастило, як мені. Я легко поранений у легеню, і в плевру попало трохи повітря. Це означає, що мені доведеться полежати два тижні в постелі.
— Це означає, що не тільки вам, докторе Бакке, але й трьом або чотирьом іншим людям надзвичайно… гм… пощастило, як ви висловились. Кулю щось затримало. Може, у вас було щось у нагрудній кишені. А то вона могла б легко вбити ще кількох чоловік, які стояли перед вами.
— Кулю… — почав я.
— її знайдуть, — перебив мене Карл Юрген. — Мої люди вже більше як годину обшукують Голменколен. Ти ж мені сказав, де ви стоятимете, а Крістіан, що опритомнів раніше за тебе, докладно змалював те місце.
— А вбивцю? — мовив я.
— Це зовсім інше питання, — крижаним голосом сказав Карл Юрген.
— Я не можу зрозуміти, навіщо комусь було вбивати доктора Бакке, — мовив професор,
— Мене хотіли вбити тому, що я Наймудріша Голова Прерій, — відповів він.
— Що? Кажіть по-людському! — розсердився професор.
— А він і каже по-людському, — відповів я, відчуваючи, що поводжусь як хлопчак. — Наймудріша Голова Прерій — той, кому надто багато відомо.
Професор навіть не вшанував мене поглядом.
— Одужуйте докторе Бакке, — сказав він. — Я загляну до вас завтра. Сьогодні вночі, здається, чергує сестра Карін.
За мить сестра Карін, усміхаючись, уже з'явилася в дверях.
Я мало знав не зомлів. Але цього разу з іншої, куди приємнішої причини. Бо сестра Карін була схожа на Софію Лорен, така схожа, наче це сама акторка стояла перед нами в білому халатику з червоним хрестом, що дуже їй личив.
Навіть Крістіан на мить збаранів. Тоді всміхнувся до мене.
— Бачиш, Мартіне, на кожному кроці мене чекають приємні несподіванки.
— Мене також, — відповів я. — Лише не такі приємні.
Тому вони мене не вельми тішать.
Я сидів перед Карлом Юргеном у його кабінеті. На ратуші вибило шосту.
У палаці тепер починається церемонія вручення нагород. Годин за дві Віркола отримає свій кубок.
— Наймудріша Голова Прерій… — мовив Карл Юрген. — Той, кому надто багато відомо…
— Атож, — погодився я. — Крістіанові щось відомо, і його обов'язок розповісти нам про це.
Карл Юрген виводив олівцем риски й кружечки.
— Я не зовсім певен, що йому щось відомо, — але він, мабуть, про щось здогадується. І це злякало вбивцю, Мартіне. Ану встань…
Нічого не розуміючи, я підвівся.
— Повернися!
Я повернувся. Кілька секунд, що здавалися мені вічністю, я стояв до Карла Юргена спиною. Тоді знов повернувся до нього обличчям.
— Що це має означати? — запитав я.
— Мартіне, я не зовсім певен, що куля була призначена Крістіанові. Можливо. Але так само можливо, що вона була призначена тобі. Я раніше не звертав уваги на те, які ви з Крістіаном подібні… Слухай мене, Мартіне. Це вже робота не для тебе. Мені потрібно, щоб у будинку полковника Лун-де був хтось із моїх людей. І був там цілу добу…
Отже, пес-охоронець уже не годиться для своєї ролі. Його хочуть замінити натренованою вівчаркою.
— Про це не може бути й мови, — заперечив я. — Я пообіцяв полковникові Лунде наглядати за Вікторією і дотримаю своєї обіцянки.
— Це наказ, Мартіне. Перші дні тримайся осторонь від того будинку. Скажи їм що завгодно. Що мусиш вернутися в школу, що тобі треба навідатись до матері… щось вигадай. Зрозумів, Мартіне? Це наказ.