— Звичайно. Це ж найлегша частина нашої роботи. Він погортав папери на письмовому столі.
— Лабораторія зробила балістичне дослідження револьвера й кулі. Стріляли з револьвера полковника Лунде. Відбитки пальців також було дуже легко визначити.
Я затамував подих.
— Вони належать пані Люсі, — сказав Карл Юрген.
Люсі з синіми, як проліски, очима. Люсі, яку завжди вабило все блискуче. Люсі зі своїми прорахунками й розчаруваннями. Важко було повірити, що стріляла вона.
— Я не можу повірити в це, — мовив я. — Люсі… вона… вона не така людина…
— Не яка?
— Не така, щоб стріляти комусь у спину.
— А ти вважаєш, що панна Лунде чи Вікторія такі люди, щоб стріляти комусь у спину?
— Отже, ми можемо однаково підозрювати кожного з них.
— Виходить, що так. Ти її заарештуєш?
— Ні. Почекаю кілька днів. Якщо ми її заарештуємо вже сьогодні, то не посунемося далі.
— Я не розумію.
— Заарештувати когось завжди можна. Найлегше заарештувати людину, що залишила відбитки пальців на револьвері. Але важливіше дізнатися, навіщо вона взяла в руки той револьвер. Чому вона стріляла? Я цілком певен, що вона нічого більше не зробить, знаючи, що Крістіан принаймні на місяць вийшов з гри. І я б хотів дізнатися ще одне: що сховане на горищі?
— І ти гадаєш, що Люсі його знайде?
— Не знаю. Але я хочу дати їй шанс.
— Хочеш дати їй шанс знайти те, що шукають усі й не знаходять, а потім заарештуєш її за спробу вбити Крістіана?
— Так.
Я дивився на Карла Юргена. На свого давнього приятеля.
— Погана в тебе робота, Карле Юрген. Доводиться робити неприємні речі.
— Так. І будь певен, що мені не завжди хочеться їх робити.
Я купив великий флакон парфумів «Жолі Мадам» і поїхав через Берум у Бакке, де мешкала моя мати.
Садиба мирно купалася в березневому сонці — воно віддзеркалювалось у вікнах теплиць, сніг на подвір'ї під його промінням уже розтанув. Мати зустріла мене з материнським захватом.
— Мартіне, синку, яка несподіванка! Ти побудеш у мене кілька днів?
— Так, — відповів я.
— Невже згадав про мої іменини?
Я витріщив на неї очі. Іменини? Який же сьогодні день? Авжеж, п'яте березня.
— Так, — збрехав я, простягаючи їй коробку «Жолі Мадам»…
— Це мої найулюбленіші парфуми, — мовила моя елегантна мати. — Звідки ти знаєш, синку?
— Просто вони мені подобаються, — відповів я. — І личать вам. Ви будете святкувати іменини, мамо?
— У шістдесят років? Ти здурів, Мартіне. Думаєш, це така радість? Але мені приємно, що ти згадав про них. Як там живе Крістіан?
— Крістіан застудився, — мовив я. З великою бідою це можна було назвати правдою. — Він просив передати вам щире вітання.
Удруге за досить короткий час я відзначав іменини пляшкою шампанського.
Цього разу все відбулося так, як належить. Пляшка стояла не в буфеті, а в льоху, і була як слід заморожена.
— Вітаю вас, мамо, з днем народження!
З днем народження… Я не хотів ні про що думати. Ні про ідо! Я приїхав сюди трохи відпочити. А моя мати знов збудила в моїй душі тривогу тільки тим, що в неї був день народження. Я не хотів думати про Вікторію.
— У вас гарний вигляд, мамо. Я б не сказав, що вам більше ніж п'ятдесят.
— Дякую, синку.
— Від чого це залежить, мамо? Тобто як ви примудряєтесь так гарно триматися? У вас же повно роботи!
— Товариство здоров'я… — почала мати.
Я не мав наміру заводити мову про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям чи Товариство сприяння добробутові Берума. Вона могла годинами говорити про них.
— Я знаю, — сказав я, — Товариство здоров'я процвітає. Ви збудували притулок для сиріт і плануєте збудувати пологовий будинок…
— Притулок для старих, — поправила мене мати.
— Тим краще. Але мене цікавить, чому ви так добре збереглися. Це не комплімент… хоч і комплімент також… але я хочу знати, чому люди так по-різному старіються?
Я дивився на материну струнку ногу в нейлоновій панчосі, мальовниче закинену на другу, й на нігті, вкриті лаком коралового кольору.
— Не знаю, синку. Ти краще запитай Крістіана.
— Крістіан прочитає мені довжелезну лекцію, — відповів я. — А самі ви не можете пояснити цього? Візьмімо хоча б Марту Лунде. Вона вашого віку, навіть на два роки молодша.
— Марту Лунде? Я її пам'ятаю. І Віктора Лунде також.
— Ви маєте на думці Вікторію?
— Вікторію і Віктора. Звучить так зворушливо.
— То що ви скажете про Марту?
— Я її бачила дуже давно. Вона завжди була однакова на вигляд. Взірець самовідданої жінки.
— Який же Марта Лунде взірець, мамо, коли вона всім своїм виглядом ніби засвідчує, що жінка може бути позбавлена будь-якої привабливості?
— Це правда. Але є люди, що завжди носять на собі якісь наліпки.
— Наліпки?..
— То їхня родинна риса. Пам'ятаю малу Вікторію. Я бачила її багато років тому, тепер вона, мабуть, уже доросла. Вона тоді з усієї сили вдавала з себе легковажну. І пам'ятаю Люсі. Я певна, що вона й досі носить задовгі коси і вся в блискітках…
— Наліпки… — проказав я.
Мати лякала мене. Звідки вона знала, що Люсі носить задовгі коси?
— Вона, здається, була співачкою. І поводилась дуже самовпевнено.
— Але до чого тут наліпки, мамо?
Мати взяла сигарету й прикурила її запальничкою. Я дивився на її гарні пальці з лакованими нігтями.
— Дехто носить наліпки, щоб переконати інших, а надто самих себе, що вони такі, якими хотіли б бути.
Я почав здогадуватися, у кого з батьків удався мій брат Крістіан.
— А ви самі, мамо?
— Мені не треба наліпки. Я подобаюся собі такою, яка я насправді.
— А вам не сумно без батька?
— Сумно. Він був дуже спокійний чоловік. Навіть як захворів. Ніколи не говорив про хворобу і спокійно ковтав свої таблетки, я навіть забувала, що він хворий. І він, мабуть, теж забував. Мені без нього сумно. Може, тому я й… ну… пішла в Товариство здоров'я і…
— Я розумію, мамо.
Вона викинула сигарету в камін.
— Звідки ти так добре знаєш родину Лунде, Мартше?
Пора було міняти тему розмови. Я надто багато розпитував про тих Лунде. Але матір не легко було відвернути від того, що її цікавило. Довелося відповісти їй.
— Я давав приватні уроки Вікторії, — мовив я.
Це, власне, була правда. В кожному разі моя відповідь задовольнила матір. Вона почала знов говорити про Товариство здоров'я. Я дав їй вибалакатися. Це була нейтральна тема.
Я ходив на лижах у лісі навколо Бакке. Там не було лижні, але мені подобалося йти неторканим снігом, як я колись ходив хлопцем. Сніг підтанув, став дірчастий, і я часто провалювався в нього. Лижі доводилося змащувати щодня.
Решту часу я тинявся по садибі, розмовляв з матір'ю або просто відпочивав. А головне, намагався ні про що не думати. Це було найважливіше. Ні про що не думати. Десь у майбутньому, вже недалекому, мріла відгадка двох замахів на життя. І. для мене важливо було так заспокоїтися, щоб мати змогу допомогти Карлові Юргену знайти ту відгадку. Карлові Юргену і Крістіанові, який був головною особою в цій грі, бо здогадувався про щось, але не розповідав нам про свої здогади, тому що сам не був цілком упевнений у них, а крім того, не хотів наражати мене на небезпеку. Не треба ні про що думати. Я весь віддавався дрібній роботі в садибі або слухав материні розповіді про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям і про новий притулок для старих.
На щастя, втекти від думок виявилося легше, ніж я гадав.
Третього вечора під час нашої розмови з матір'ю я погодився переглянути креслення нового притулку для старих.
Був приємний, тихий вечір. У каміні потріскував вогонь. Мати розіклала на столі в бібліотеці креслення. Вона не вмовкала ні на хвилину, своєю балачкою цілком забиваючи диктора, що передавав погоду й останні вісті.