Архітектор Ікс заправив підозріло низьку ціну, але напевне перевитратить кошти. Архітектор Ігрек, навпаки, заправив надто дорого, але він уже збудував у Моргедалі новий готель і закінчив його раніше, ніж домовлялись. Архітектор Дурний, не розуміє, що в будинку для старих не можна планувати так багато сходів, але він каже, що чим більша площа будівництва, тим воно дорожче, а чим більше сходів і чим воно вище, тим воно обійдеться дешевше. Товариство здоров'я планує провести добродійницьку компанію з ярмарком і концертами, щоб притулок для старих був побудований у ширину, а не у висоту.
«Передаємо повідомлення кримінальної поліції». Мати замовкла. В каміні тихо потріскував вогонь. «Кримінальна поліція міста Осло розшукує пані Люсі Лунде. Пані Люсі Лунде тридцять п'ять років. Вона середи: на зріст, має блакитні очі, біляві коси, правильні риси обличчя й гарні зуби. На ній було сіре зимове пальто, сіра сукня переткана срібною ниткою, і брунатні черевики з крокодилячої шкіри. Головного убору на ній, можливо, не було. Пан Люсі Лунде вийшла зі свого дому на схилі Голменколена вчора годині о дев'ятнадцятій і не повернулась. її родина хвилюється, чи з нею чогось не сталося. Усіх, хто б щось знав пре неї просимо дзвонити в кримінальну поліцію міста Осло, телефон сорок два нуль шість п'ятнадцять, або в найближчу поліційну дільницю.
А зараз передамо концерт Ставангерсьхого ансамблю…»
Я немов почув, як легенько клацнуло, — уявив собі, як полковник Лунде вимкнув приймач.
Люсі з синіми, мов проліски, очима. Люсі, яка ганялася за матеріальним добром, Люсі, в якої був гарний голос, але не вистачило мужності йти тернистою дорогою мистецтва. Вона вибрала коротшу дорогу — вийшла заміж за полковника Лунде й носила наліпку: «Самовпевненість».
І та коротша дорога завела її в глухий кут.
Хто скривдив Люсі? Xоч яка вона легковажна й слабка духом, а однаково не заслужила, щоб її кривдили.
— Ти не слухаєш, що я кажу, Мартіне.
Я підвів очі. І побачив матір. Звідки вона тут?
Ага, правда. Я ж удома в Блакке.
— Я не виконав свого обов'язку, — сказав я.
Мати нічого не відповіла. Вона швидко зібрала аркуші з кресленням притулку для старих. Кілька з них вона кинула в камін, тоді поклала на них двоє березових полін, і вони зразу зайнялися
Мати нічого не питала. Що я сказав? Що не виконав свого обов'язку? Мати мовчки дивилася на мене.
— Бачу, ти нічого не хочеш мені розповісти, Мартіне, — мовила нарешті вона. — Ну що ж, я не знаю, які в тебе труднощі. Не розповідай про них, якщо вважаєш, що так треба. Але… чи не можу я тобі чимось допомогти?
— Що ви думаєте про Люсі, мамо?
— Мені її шкода.
— Через… через те? — я кивнув на приймач.
— Ні… не зовсім через те. Я ще не думала про те. Але мені її завжди було шкода. Я пам'ятаю її ще дівчинкою. Коли ви з Крістіаном запрошували її до нас у гості…
Мати мала добру пам'ять. Але мала й ще дещо. Я й раніше знав про це. Вона вміла розпізнавати, що сховане за зовнішнім виглядом людини.
— Якою вона була тоді, мамо? Звичайно, я пам'ятаю, якою вона мені здавалася, але ми з Крістіаном були ще дуже молоді… а крім того, закохані в неї. Всі були закохані в неї. Та якою вона була насправді?.. Якою здавалася дорослим?
Мати взяла сірника й почала ламати його на шматочки.
— Люсі завжди викликала жаль до себе.
— Жаль до себе? Таж усі хлопці ладні були стелитись їй під ноги!
— Вона скрізь почувала себе чужою, Мартіне. Ви, хлопчаки, не могли цього помітити, ви були надто молоді. Інші дівчата були простіші, старосвітськіші, вихованіші, вони чемно присідали переді мною, були в простеньких сукенках, із разком намиста на шиї… Завжди переказували вітання від матері й батька. А Люсі…
— Що?
— Люсі ні від кого не переказувала вітання. Я не знаю, звідки вона. Вона вирізнялася серед інших. Була краще вбрана за них, завжди чіпляла всілякі оздоби. Так звані оздоби. І це робило її дуже жалюгідною. А ще той її погляд. Вічно він чогось шукав.
— Так, я теж помітив це. Правда, аж як став дорослий.
— Я лише можу здогадуватися, чого вона шукала тим поглядом. Хоч здогадатися й не важко. Думаю, що вона шукала опори в житті. А тоді вийшла заміж за полковника Лунде…
— Мені треба вертатися до міста, мамо. Спробую допомогти Люсі.
— Уже пізно.
— Ви вважаєте… вважаєте, що хтось її скривдив, мамо?
— Не розумію, за що б її мав хтось кривдити? Мартіне, ти аж позеленів на виду. Іди лягай, синку. Прокинешся рано і зможеш відразу поїхати. Приготувати тобі сніданок?
— Ні, дякую. Але мамо… як мені її шукати?
Не знаю. Не знаю… та думаю, що, мабуть, почати треба з того, хто хоче її скривдити… На добраніч, синку.
— На добраніч, мамо.
Цікаво, коли Карл Юрген з'являється на службу? О пів на дев'яту? О дев'ятій? Чи раніше?
Але я не мав терпцю чекати. О сьомій я вже виїхав з Бакке. Я не відчував навколо березневого ранку, тільки бачив його ознаки. Бачив, що дорога слизька після нічного при морозку, що поля вже чисті, осяяні сонцем, а в темному ліс ще лежить товстий шар снігу.
Я поїхав через Гріні, і, як завжди, мене вразила Pea зі своїми забудовами, бо вони раптово вигулькують перед очима, тільки-но переїдеш через пагорба. Тієї ж миті я побачив і трамплін на Голменколені.
Крістіан. ї маленька панна Лунде. А тепер Люсі.
Я машинально зменшив швидкість і далі вже слухняно їхав як належало, п'ятдесят кілометрів на годину. Я не глянув праворуч, коли проїздив повз цвинтар Вестре. Але подумав про пані Вікторію Лунде.
Виїхавши на Майорстюенвай, я побачив будинок Філіпса, що яснів, наче велетенський зелений смарагд, а поряд — баню кінотеатру «Колізей», наче білясту шапку гриба.
Раптом мені спала одна думка.
Я згадав про свого приятеля каменяра.
Він сидів так, як і минулого разу, але тепер у майстерні було ясно. В єдине вікно падало скісне проміння сонця.
Він хвилину дивився на мене короткозорими очима за товстими скельцями окулярів, тоді впізнав і всміхнувся.
— Доброго ранку, доценте Бакке.
— Доброго ранку, — відповів я, сідаючи на найближчий камінь. — Я прийшов тільки нагадати вам, що я є на світі.
Він відклав свій різець.
— Я завжди про вас згадував, доценте Бакке… а надто тепер. Я думав… тобто… сподівався, що ви прийдете.
Я запропонував йому сигарету й закурив сам. Он як, він сподівався, що я прийду!
— Отже, ви теж чули повідомлення? — запитав я.
— Так.
Він знов узяв різець і почав обертати його у міцних гарних руках. А я знову втупив очі в той різець.
— Останнього разу я забув запитати вас про одне. Ви знайомі з пані Люсі Лунде?
На мить він відвів погляд.
— Не можу сказати, що знайомий. Але мене раз відрекомендовували їй. Я співав у хорі Норвезької опери, а вона там мала невеличку партію.
— Невеличку партію?
— Так. На більше її не вистачало.
Я похопився, що сиджу перед знавцем, який може оцінити вокальні можливості Люсі. Ми посиділи, покурили. Я глянув на напис, вибитий на камені: «Спочивай у міфі».
— А тепер вона десь зникла, — сказав я.
Каменяр опустив очі. Тоді зняв окуляри й заходився протирати їх. А протираючи, дивився на мене, і я вперше чітко побачив його очі — ясні, сірі очі, з дивним, спрямованим на мене поглядом, як у всіх короткозорих людей, коли вони знімуть окуляри й дивляться на тебе, не усвідомлюючи цього. В жінок той погляд здається просто вимогливим.
Каменяр знов надяг окуляри, і погляд його став звичайним.
— Ви її бачили? — запитав я. — Тобто чи бачили після того, як зустрічалися в опері?
— Так.
— Коли?
Він знов узяв у руки різець. Це був його рятівний пояс, неусвідомлений привід зробити паузу.
— Позавчора ввечері, — відповів він.