Виявилося, що його надто близько присунено до каміна.
«Хто сидів у моєму кріслі?»— запитав більший ведмідь.
У мене зашпигало в потилиці. Я геть забув, що там було далі в казці. А в дитинстві це була моя улюблена казка. Що в біса сказав найбільший ведмідь?
Я перейшов їдальню й відчинив двері до спальні. І тієї миті загадав слова найбільшого ведмедя.
«Хто спав на моєму ліжку?»— запитав він.
На моєму ліжку спала Люсі.
На моєму ліжку!
Я ввімкнув світло. Вона була вкрита ковдрою по саму шию, видніла тільки русява голова, та голова, яку я шукав цілий день.
Тієї миті я збагнув, скільки правди є в дивному вислові: «Кров захолола в жилах». Я відчув, що чуб у мене на голові став сторч. Не знаю, скільки я так стояв біля дверей і дивився на русяву голову, що непорушно лежала на моїй подушці.
Та нарешті я підійшов ближче.
Люсі спала.
Спокійнісінько спала собі!
Хвилину я дивився на неї. Вві сні обличчя в неї було оголене й беззахисне, наче в дитини, навіть спала вона по-дитячому, розтуливши губи.
Я ввімкнув світло на нічному столику. Люсі не ворухнулась.
— Люсі! — покликав я. Вона ледь засовалась.
— Люсі!
Вона розплющила сині очі, обвела кімнату сонним поглядом, тоді спрямувала його на мене і зразу ж рвучко сіла и натягла ковдру до самої шиї.
— Мартіне!… Ти налякав мене до смерті! Отакої! Я налякав її до смерті!
Це ти налякала мене до смерті, Люсі. Налякала до смерті цілу свою родину й підняла на ноги всю поліцію.
— Поліцію?.. Мартіне… ти мусиш допомогти мені. Я… поліцію…
І зненацька, без будь-якого переходу, вона заплакала. Занурила голову в подушку й нестримно заридала.
Я сів і почав чекати. Вирішив дати їй виплакатися. Сподівався, що колись же вона має перестати. Поспішати мені було нікуди.
За якийсь час Люсі й справді перестала плакати, тільки схлипувала. Потім повернулась і глянула на мене.
— Ти не дозволиш їм забрати мене, Мартіне? В її синіх заплаканих очах прозирав страх.
— Накинь па себе халат і ходімо до вітальні, Люсі. Там нам буде зручніше говорити.
— Мій халат…
Вона відгорнула ковдру, і на мить я подумав про її давні хитрощі. Згадав мережива, викот і прозорий нейлон.
Та ось вона встала з ліжка, і я отетерів: на ній була моя піжама!
— Дай мені свій, Мартіне. В тебе є якийсь пристойний халат?
— Мій халат у полковника Лунде, — відповів я. — Візьми купальний.
— Він надто великий, — мовила вона.
Аякже, мій купальний халат для неї надто великий! Я відчув, що починаю лютувати на неї. Але був не такий засліплений цим почуттям, щоб не зрозуміти: я лютую тому, що в мене відлягло від серця. Люсі ніхто не вчинив ніякої кривди.
— Ходімо до вітальні.
Вона подріботіла поперед мене. Дивно було бачити її без високих підборів. Вона відразу стала маленька. Маленька й трохи розпатлана, мов дитина. Вона безцеремонно сіла в моє персональне недоторканне крісло, навіть простягла руку по сірники й розпалила в каміні. Але я помітив, що дрова в ньому вона розіклала як слід.
Мені довелося сісти на канапу.
— Дай мені випити чогось міцного, Мартіне.
— Не дам. Посидь, я зараз зварю кави.
Я запалив газову машинку. Так буде найшвидше. Тоді налив у кавник води і зварив каву. Поки вода закипіла, я приніс чашки.
— Пий, Люсі.
Вона почала мовчки пити, мов слухняна дитина. Я також випив свою чашку.
— Я ще не цілком отямилась, Мартіне… я спала… мені снився жах, снилося, що хтось прийшов забрати мене… а виявилося, що це ти. Ох, Мартіне, коли б ти знав, як я зраділа, побачивши тебе…
Люсі поставила чашку на стіл. Чашка забряжчала об блюдце, коли вона ставила її. І, неначе хто натиснув на важілець або відкрутив кран, з очей у Люсі знов полилися рясні сльози.
Я знав жіночий плач, мені було неважко визначити, що Люсі не прикидалася.
І знов мені довелося сягнути по хусточку. Я витяг її з кишені на грудях і дав Люсі?
— На тебе можна покластися, Мартіне?
— Можна.
— Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тут опинилася.
Я більше дивувався, як вона тут опинилася, а не чого.
— Як ти зайшла сюди, Люсі?
— Я давно полювала на твої ключі і якось удома побачила їх на твоєму нічному столику. Я зробила з них відбиток і поклала їх на місце. Це ж так просто.
Вона вже заспокоїлася.
— Ти щось їла, Люсі?
— Рибні фрикадельки. В тебе сила-силенна банок із рибними фрикадельками, Мартіне.
— Я їх люблю, — відповів я.
— Але більше нічого не їла. Боялася виходити. Можна ще трішки кави?
Я налив їй ще одну чашку.
— Ти питаєш, чи на мене можна покластися, Люсі. Я відповів, що можна. Але й сам мушу тебе одне запитати. Чого ти тут ховаєшся?
Вона глянула на мене поверх чашки. Рукави моєї піжами були для неї надто довгі. Без начорнених вій і нафарбованих губ, з розсипаними по плечах, непричесаними косами вона була краща, ніж будь-коли раніше.
— Я ховаюся, бо не хочу, щоб мене арештували за вбивство, — відповіла вона.
В її голосі не було ніякої гри, вона говорила цілком щиро, просто стверджувала факт.
— Чого б тебе мали арештувати за вбивство, Люсі? Вона всміхнулася.
— Я не така дурна, як тобі здається, Мартіне. Не така дурна, як усі думають. Я певна, що Карл Юрген знайшов на револьвері відбитки пальців. Цілком певна, що моїх. Я завжди розуміла, що все це спрямоване проти мене.
— Так, відбитки твоїх пальців, Люсі. В її погляді знов прозирнув страх.
— І на тому, чим ударили панну Лунде, напевне теж відбитки моїх пальців?..
— Я подзвоню Карлові Юргену й запитаю…
— Ні, Мартіне!.. Не треба… Ти мені приятель… не дай їм забрати мене…
Чашка випала в неї з руки. Я нахилився й підняв її. Кава розлилася по килимі.
— Я мушу подзвонити Карлові Юргену, поліція не може гаяти часу на пошуки. В неї є інші, такі самі важливі справи.
— А тобі конче казати, що я тут, Мартіне? — запитала вона тихим жалібним голосом.
— Не знаю.
Я підійшов до письмового столу й подзвонив Карлові Юргену додому.
— Це Мартін. Я знайшов Люсі Лунде.
— Де?
Я помовчав.
— А я обов'язково повинен казати тобі про це?
— Залежно від обставин. Хіба вона вважає, що їй загрожує небезпека?
— Авжеж, саме так вона вважає.
На другому кінці проводу на хвилю запала мовчанка.
— Згідно з Кримінальним кодексом людина, яка вважає, що їй загрожує небезпека, і ховається, не робить ніякого злочину, навіть якщо її шукає поліція. Тобто та людина не зобов'язана виявляти свого сховку й віддавати себе в руки поліції.
Оцей мені Карл Юрген! Такий педант, що аж гидко.
— А по-твоєму, їй загрожує якась небезпека?
— Певною мірою так. їй загрожує арешт за замах на життя.
— Я знаю. Відбитки пальців на револьвері…
— Мартіне, не давай знаку, якщо вона біля тебе. Я тобі щось скажу.
З непроникним обличчям я перевів погляд на картину, що висіла над каміном.
— Ну?
— Викрутку, якою хотіли вбити панну Лунде, повернули з лабораторії. На ній ті самі відбитки пальців. Пальців Люсі Лунде.
Я роздивлявся на картину Тюгесена. Тонкі барви — відтінки золотаво-сірих. Пейзаж з бляклими дерезами, рожевою стіною і дорогою, на якій осіла біла курява.
— Їй можна залишитися тут, Карле Юргене? — Думаю… думаю, що так. Ти сказав «тут». Отже, вона в твоєму помешканні?
От йолоп, знов пробалакався!
— Нехай залишається там, де вона є. Це навіть краще. Я боюся за неї. Надто очевидні докази проти неї. Настирливо очевидні. Нехай вона дасть тобі слово, що не буде нічого робити… Мені навіть краще, що вона буде там. Я пошлю свою людину наглядати за твоїм будинком.