— Дякую, Карле Юргене.
— На добраніч.
Я на хвилину зупинився перед похмурим домом полковника Лунде.
Вже було темно, і він бовванів наче велетенська скриня на потворному підмурку, з баштою, зробленою тільки на те, щоб із неї можна було милуватися краєвидом.
Кошлаті ялини, які легенько погойдував вітер, здавалися живими примарами, охляле гілля, мов зарослі лапи, простягалося до будинку, наче хотіло задушити його. В садку лежав мокрий почорнілий сніг.
Далеко внизу вздовж фіорда мерехтіло освітлене місто. Але будинок полковника Лунде огортала темрява. Бо тільки Люсі забувала вимикати після себе світло, а її тепер не було. Світилося лише у вітальні. Я насилу змусив себе зайти туди.
У вітальні сидів полковник Лунде й розкладав пасьянс. Він страшенно постарів.
Я передав йому вітання від своєї матері.
— Від вашої матері?.. Ага, правда. У неї все гаразд?
— Так. А як поліція?.. Вона ж, певне, була тут? Полковник Лунде поклав винову вісімку на винову десятку.
— Винову вісімку кладуть на винову дев'ятку, полковнику Лунде, — мовив я.
— На дев'ятку?.. Ну так… звичайно…
Він забрав вісімку назад до колоди. На мене він зовсім не дивився і, розмовляючи, не відводив погляду від карт.
— Так, поліція була тут. Приїздив сам інспектор Галл. Вони перевернули все в кімнаті моєї дружини…
Я вперше почув, що він назвав Люсі своєю дружиною.
— Вибачте за нескромне запитання, полковнику… Чого ви більше боїтеся? Тобто… більше лякаєтесь убивці чи боїтеся за свою дружину?
Він відповів відразу, не задумуючись:
— За свою дружину… Боюсь, що з нею може статися якесь лихо.
— А де панна Лунде й Вікторія?
— Не знаю.
Здавалося, наче, відколи зникла Люсі, в домі завалилася одна стіна.
— Я піду побалакаю з ними, — мовив я.
Полковник Лунде й далі не підводив очей.
— Поліція вже розпитала їх про все, про що тільки можна було розпитати.
— Розумію. Я лише хочу привітатися з ними, сказати, що я повернувся.
Панну Лунде я застав у кухні. Вона чистила срібло. Дивно. Пізно ввечері.
— Добрий вечір, панно Лунде. Моя мати просила передати вам вітання.
— Дякую. Я багато років не бачила її.
Вона відклала вичищену ложку, вмочила ганчірку в порошок і заходилась чистити другу ложку.
Вона довго натирала її. Нарешті підвела на мене очі.
— Ви не сумуєте за дружиною полковника Лунде?
— За його дружиною? Ви маєте на увазі Люсі?
— Так.
— Ні. Не скажу, щоб я сумувала за нею. Але мені не подобається настрій у цьому домі.
— Чому?
Вона зібрала всі ложки й поскладала їх рівно одну повз одну. Тоді взялася до виделок. Працюючи, вона дивилася просто на мене. її карі очі на вузькому характерному лиці не мали ніякого виразу.
— Тут живе вбивця, доценте Бакке.
Я й сам так вважав, а однаково дивно було почути це з уст маленької панни Лунде. Вона весь час вражала мене, коли так сухо стверджувала якийсь факт. Адже вона завжди здавалася тінню полковника Лунде, тінню і відлунням його поглядів на життя. Видно, я дуже недооцінював панну Лунде.
— А вам неприємно думати, що тут живе вбивця, панно Лунде.
Вона піднесла виделку до світла й оглянула її.
— Дурне запитання, доценте Бакке. Кому може бути приємно, що в домі живе вбивця. Нікому це не потрібне.
Нікому не потрібне? Що ж, видно, на це можна подивитися ще й так.
— А де Вікторія? — запитав я.
— Готується до екзамену. З нею все гаразд. Цікаво, чого вона так сказала?
— Я піду й сам гляну, як із нею, — мовив я.
Вікторія справді готувалася до екзамену. Вона сиділа в оранжереї, тримаючи перед собою атлас. Громадянська війна в Америці, подумав я.
Проте панна Лунде помилилася. З Вікторією було не все гаразд. Вона плакала.
Я сів до столу.
— Моя мати просила передати тобі вітання, — почав я.
Мені вже набрид такий вступ, але принаймні він був безпечний.
— Вона справді пам'ятає мене?
— Моя мати пам'ятає все. Чого ти плакала, Вікторіє?
Вона згорнула атлас.
— Не питай дурного, Мартіне.
їхні відповіді були такі самі дурні, як мої запитання.
— А все-таки ти могла б мені відповісти, Вікторіє. З кутика зеленого ока скотилася сльоза. Я вже не міг бачити сліз. Жіночі сльози доводять мене до розпачу.
— Не починай знов плакати, Вікторіє. Мені важко дивитися на твої сльози. Скажи мені лише, чого ти плачеш.
— Через Люсі.
— Чого?
Вона стрілила в мій бік зеленими очима.
— Ти дурний, Мартіне. Нічого не розумієш.
— Нехай буде дурний. Але, може, трохи порозумнішаю, коли ти мені дещо розповіси.
— Що? Мене мучить думка про…
— Про що?
— Дай мені спокій, — мовила вона. — Я вже бачити тебе не можу…
Мене розсердили ці балачки. Я витяг сигарету й закурив, але їй не запропонував.
— Можеш ти мене бачити чи ні, мені байдуже, — мовив я. — Мені самому не хочеться дивитися на всіх вас. Але я не встану з цього місця, поки ти не скажеш, чого ти плакала через Люсі.
Вона всміхнулася. Мені стало аж моторошно від її раптової усмішки. І відповіла вона рівним, спокійним голосом:
— Я плакала через неї, бо мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дороги.
Я підвівся, погасив сигарету об горщик із проклятим калачиком і вийшов, хряснувши дверима.
Вночі я прокинувся від того, що хтось знов ходив по горищі.
Я принишк, прислухаючись. Я чув тихі кроки, чув, як хтось відсував скрині й присував їх на місце. Навіть зрідка щось падало, глухо стукнувши.
Нехай шукають. Нехай собі там товчеться хто хоче. Мені чхати на них.
Мені чомусь здавалося, що як котресь із них, будь-хто, знайде те, що сховала на горищі прабабуся Лунде, то цьому страхіттю настане край. Я був певен, що той, хто знайде сховане, викриє себе.
Та, лежачи в темряві й дослухаючись до тихих кроків, я не знав, що хтось і справді знайде те, що сховала прабабуся Лунде, й цією знахідкою викриє себе.
Я рахував дні, коли Крістіан вийде з лікарні.
Два тижні — заявив зарозумілий сивоголовий павич у краватці, колір якої цілком гармоніював з його блакитними очима.
Я весь цей час не покидав дому полковника Лунде.
Проте Карл Юрген двічі дзвонив мені туди. А в будинку полковника Лунде не було таких новомодних винаходів, як телефон із парними апаратами, які дозволяють служникові, сповідникові чи гувернерові підслуховувати телефонні розмови.
Я знав: те, що мені розповів Карл Юрген, лишиться між нами. А сам я не мав наміру переповідати почуте нікому з членів родини Лунде.
Я довідався, що Люсі дотримала слова. Вона сиділа в моєму помешканні й нікуди не виходила. Той, хто вартував біля мого будинку на Гавсфіордсгате, часом приносив їй харчі. Не могла ж вона вічно їсти риб'ячі фрикадельки.
Крістіан одужував неймовірно швидко. Я сподівався, що він спростує діагноз того зарозумілого павича щодо двох тижнів лежання в лікарні.
І Крістіан спростував його.
Десятого дня після свята на Голменколені Карл Юрген подзвонив мені й розповів, що Крістіана виписано з лікарні й потай перевезено — він так і сказав: «потай перевезено»— до його помешкання. Офіційно він і далі перебував у лікарні.
Того дня, коли Крістіана «потай перевезли» додому, я насилу дочекався вечора. Я враховував ще й те, що Карл Юрген також пізно закінчує роботу.
Та нарешті настав вечір.
— Я піду погуляю, — сказав я сержантові Віку, тобто сказав ці слова в простір, бо самого його не побачив.
— Добре, — відповів той. Виявляється, він сидів не на тому місці, що завжди.
Крістіан грунтовно приготувався до наших відвідин. На великому столі біля каміна красувалися пляшки різної величини і форми.
— На роботу я завтра не йду, — сказав він, — і ніхто мені не дзвонитиме. Я хворий, властиво, смертельно хворий, — адже мене прострілено наскрізь. Отож я хочу відсвяткувати цю подію.