— На смертельно хворого ти аж ніяк не скидаєшся, — сказав я.
— А ні. Я зроду не почував себе таким здоровим. У мене був чудовий тиждень. Я й гадки не мав, що роль пацієнта може виявитися такою приємною. Сестра Карін… гм… я її запросив у ресторан… Звичайно, коли я офіційно одужаю і зможу виходити. Сестра Карін…
— Можеш не казати, я її бачив, — мовив я.
Отже, мій брат Крістіан, живий і здоровий, стояв перед нами й відкорковував пляшки. Карл Юрген сів.
— Я не можу пити стільки, як ти, — сказав він. — Мені завтра треба йти на службу. Але залюбки відзначу однією чаркою твоє повернення. Зате он по Мартінові видно, що йому неодмінно треба випити більше.
Крістіан зміряв мене по-лікарському пильним поглядом.
— Ти справді якийсь виснажений.
— Так. Дай мені чистого віскі. І без криги. Крістіан подав мені чарку.
— Мартінові з нас трьох найважче, — сказав Карл Юрген.
Я не сподівався, що він здатен думати, кому як доводиться.
— То як у нас тепер стоять справи? — запитав Крістіан. Карл Юрген сидів сьогодні як усі люди — але тільки сьогодні. Він тримав у руці чарку і, здавалося, нікуди не поспішав — також тільки сьогодні.
— Докази проти Люсі Лунде кричущі. Я хоч зараз можу Ув'язнити її за два замахи на життя. Відбитки її пальців знайдено на викрутці й на револьвері, її черевики залишили найбільше слідів навколо могили Вікторії Лунде. Та все це мені не подобається.
— Чому? Хіба такі очевидні докази не полегшують справи?
— Саме ця очевидність мені й не подобається, — відповів Карл Юрген.
Крістіан майже допив свою першу чарку. Він невимушено сидів у кріслі, простягши до каміна довгі ноги.
— Я розумію, що ти маєш на думці, — мовив він. — Ц докази надто кричущі, щоб не викликати підозри.
— Люсі ніколи не була особливо… особливо… спритною, — сказав я.
— По-моєму, ти помиляєшся, — заявив мій брат. — Ми всі її недооцінюємо. Я зовсім не хочу цим сказати, ніби це означає, що вона вбивця. Може, й ні, всупереч доказам. Але вона не дурна. Тільки з тієї чи іншої причини начепила на себе наліпку.
«Наліпку». Отож-бо. Крістіан — викапана мати.
— Наскільки я знаю жінок… — почав він.
Ми з Карлом Юргеном пересміхнулися. Про його досвід у цій галузі було відомо всім.
— Навіть найрозумніші з них вважають, що хлопцям подобаються простодушні дівчата. Вони знають, що тішать наше чоловіче самолюбство, коли дивляться на пас блакитними очима й кажуть: «Ох, який ти розумний!» Я навіть допускаю, що в Люсі вистачило глузду залишити ті докази проти себе. Вона могла передбачити, що ми сидітимем отак, як тепер, і міркуватимем: «Ні, саме тому це не могла бути Люсі». Допускаю, що вона просто шиє нас у дурні. — Він звів очі на стелю. — А я не можу повірити, що це Люсі.
Якийсь час ми мовчки курили й дивилися на вогонь, що потріскував у каміні.
— Мене найбільше цікавить, чи хтось із них сказав щось особливе, — знов озвався Крістіан. — Сказав, не думаючи, за звичайних обставин, а не тоді, як складав свідчення поліції. Будь ласка, Мартіне, це твоя справа. Ти маєш добру пам'ять на слова, адже ти філолог. І вмієш зазирнути в душу людині. Ти чув якісь слова, що здалися тобі незвичайними?
Я справді мав добру пам'ять на слова. А от щодо вміння зазирнути в душу людині, то це був просто комплімент. Я замислився.
— Більшість того, що мені здалося незвичайним, було не обов'язково особливим, — мовив нарешті я. — Наприклад, те, що сказала мати.
— А що вона сказала?
— Що полковника звати Віктор. Віктор і Вікторія. Це напевне не має ніякого значення. Але…
— Ну, кажи!
— Перше, що мені здалося дивним, були слова Люсі того коли маленьку панну Лунде мало не вбили: «Не В дівалася, що це станеться з нею». Вікторія сказала недавно: «Мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дорогі» д панна Лунде заявила: «В будинку живе вбивця».
— І це правда.
— Так, але мені здається, що панна Лунде знає більше, ніж вона каже. А мати сказала…
Карл Юрген і Крістіан пересміхнулися.
— Нема чого сміятися. Вам смішно, що я посилаюся на матір. А вона дуже розумна. Вона сказала, що в будинку полковника Лунде всі носять наліпки.
— Наліпки?
— Атож, — відповів я. — Ти, Крістіане, сам щойно так сказав.
— Які наліпки?
Я відчув, що в Крістіана міцне віскі. Але водночас воно трохи розв'язало мені язика.
— На наліпці Люсі написано: «Самовпевненість», на наліпці панни Лунде: «Добропорядність», а на наліпці Вікторії — «Легковажність».
— І який висновок робить мати з цих наліпок?
— Що тими наліпками вони хочуть переконати інших, а надто самих себе, ніби вони такі і є насправді.
Крістіан глянув на мене.
— Я не сподівався, що мати…
— Вона цілком схожа на тебе, — відповів я. — Чи, краще сказати, ти цілком схожий на неї.
— А полковник Лунде? — запитав Карл Юрген. — Яку наліпку твоя мати дала йому?
Поки він не запитав мене, я про це не думав.
— Ніяку, — відповів я. — Полковник Лунде — солдат. Для нього існують тільки наказ і дисципліна. Він сам колись казав мені про це.
Задзвонив телефон.
— Не бери трубки, — мовив Крістіан. — Мене тут немає. Я лежу в лікарні смертельно хворий і одужаю не раніше, як за два тижні… через місяць після того, як хтось вистрілив у мене.
Ми мовчали, слухаючи дзвінок. Нарешті телефон замовк.
— Це напевне сестра Карін, — мовив Крістіан з радісною надією в голосі.
— Якби я міг знайти причину… — мовив Карл Юрген. — Певніше, зрозуміти мотив. Але не можу. Не бачу, задля чого все це робиться. Хіба лише задля того, що прабабуся Лунде сховала на горищі. Але щоб уся родина надавала такої ваги словам старої жінки, яка, мабуть, уже здитиніла.
Крістіан глянув на нього.
— Не думаю, щоб прабабуся Лунде здитиніла, як ти висловився. Склероз і стареча недоумкуватість — спадкові хвороби. Але ні в панни Лунде, ні в полковника Лунде не видно жодних ознак склерозу. Я б навіть сказав, що навпаки: вони, як на свої роки, мають дуже ясний розум. До речі, склероз починається після тридцяти років. Я цілком певен, що прабабуся Лунде казала правду.
— То хіба не краще зібратися всією родиною і податись на горище шукати того, чого вони шукають кожне окремо? — мовив я. — Воно ж залишиться в родині.
— Так, у родині. Але вони бідні, хоч воліють не думати про це. І горді, нічого не показують. Полковник Лунде з усієї сили прикидається, наче в його родині не сталося ніякого замаху на життя. Розкладає свої пасьянси…
— Вбивці страшенно не пощастило, — мовив я.
Карл Юрген налив собі другу чарку. Я не повірив своїм очам.
— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги? І чого хотіли прибрати з дороги тебе, Крістіане?
— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги, я здогадуюсь. А чого мене — знаю напевне.
Карл Юрген добре хильнув із чарки.
— Знаєш і не кажеш мені?
— Ні, не кажу. Бо ти зробиш із цього свої висновки й відразу когось ув'язниш. А твої висновки в цьому випадку були б хибні.
На обличчі в Крістіана раптом проступив знуджений вираз. Такий самісінький, як у того маленького професора в блакитній краватці. Фахівці завжди мають таку міну, наче звичайні люди не здатні їх зрозуміти.
— Ті наліпки — важлива річ, — сказав він. — За однією з них схована відгадка злочину.
— У полковника Лунде немає наліпки, — заперечив я.
— Багато людей саме такі, яких вони з себе вдають, — мовив він. — От тільки хтозна, яких вони з себе вдають.
Я спробував збагнути це загадкове твердження, але не зміг.
Принаймні було ясно, що мій брат Крістіан узяв справу у свої руки, а ми з Карлом Юргеном, мов два студенти, слухали його теревені.