Выбрать главу

Бо коли два покоління людей перевернули догори дном горище полковника Лунде й нічого не знайшли, то скарб напевне добре захований.

І, мабуть, захований якось особливо. А може, те горище побудоване якось особливо, що в ньому є такі сховки?

Чи не порадитися мені з архітектором?

Я раптом збагнув, що єдина справді геніальна думка, яка сяйнула мені і на п'яну, і на тверезу голову, — це саме думка про архітектора. Звичайно, треба з ним порадитись!

Але я не знав жодного архітектора.

Я спілкувався із звичайнісінькими людьми й мав велику пошану до архітекторів. Я згадав, що на давніх церквах і замках завжди стояло ім'я того, хто їх будував. У новіші часи вже згадували й художників та скульпторів, що працювали з будівничими.

Невже я не знаю жодного архітектора.

І я згадав одного — Корнеліуса. Як же його прізвище? Прізвище вилетіло в мене з голови. Це було дуже давно. Йому не давалася мова. Але він завжди малював афіші для всіляких свят і карикатури на перервах. Пам'ятаю, ях я одного разу, знітивши серце, звелів йому стерти з дошки карикатуру на мене.

Кілька років тому я прочитав у газеті-, що він отримав першу премію на якомусь архітектурному конкурсі і працює в Управлінні державного будівництва і громадських споруд. Державне будівництво і громадські споруди… Бідолашний хлопець. Яка суха, бюрократична назва тієї установи, де йому доводиться працювати.

Я поставив машину на Вергелансваєн біля будинку номер один і зайшов у під'їзд.

На першому поверсі висіла таблиця зі списком прізвищ і посад. Я звернувся до дівчини у віконці.

— Я нічого не зрозумію в цьому списку. Скажіть мені, будь ласка, де тут у вас креслять?

Дівчина підвела очі від книжки. Вона була русява, з блакитними очима й дуже привітним виразом на обличчі.

— Тут ніхто вже не креслить. Та коли ви хочете поговорити з архітектором, то всі вони на третьому й на шостому поверхах. На третьому — лікарні, в'язниці й посольства, а на шостому — університети й інші вищі навчальні заклади.

Дівчина намагалася говорити як мешканка Осло, та однаково в її мові було виразно чути бевердальський діалект. Вона знов схилилась над книжкою.

Я піднявся на третій поверх і в довгому списку прізвищ пошукав свого давнього учня Корнеліуса. Але не знайшов. Видно, він не мав ніякого стосунку до лікарень, в'язниць і посольств. Я подався на шостий поверх. І знов заходився вивчати список прізвищ. Частина з них були архітектори, частина — старші архітектори і навіть один завідувач відділу. Та жоден із них не звався Корнеліусом.

Ну що ж, коли я вже однаково тут, то побалакаю з кимось іншим.

Я зупинився на завідувачеві відділу. Якби я почав з котрогось архітектора, він міг би послати мене до старшого архітектора, а той, мабуть, до завідувача. Це забрало б багато часу, а в мене його не було.

— Можна поговорити з завідувачем відділу? — запитав я в молодої жінки, що сиділа за скляною переділкою.

— Будь ласка. Двері у вас за спиною.

Я гадав, що мені доведеться перейти через кілька приймалень із неприступними секретарками. Та я помиливсь. Я відразу опинився в кабінеті завідувача відділу. «Університети та інші вищі учбові заклади» — нічого собі робота

Він сидів за великим письмовим столом — звичайнісінький на вигляд чоловік. Ніякої тобі широкої білої куртки, як у художників, ніякого мальовничого неладу, навіть краватка була зав'язана як слід.

— Мене звати Мартін Бакке, — сказав я. — Доцент Мартін Бакке. Я хотів би вас дещо запитати.

— Будь ласка. Сідайте.

Кабінет у нього був великий, на диво старомодний. Темні панелі з червоного дерева з кедровими лиштвами. Великий стіл для нарад, письмовий стіл, безліч полиць із книжками, а на стінах — знімки давніх локомотивів і машин. Гм.

Вікна кабінету виходили просто на королівський замок. Дивлячись на його рівні чисті лінії, я згадав незграбний, населений примарами будинок полковника Лунде.

Завідувач відділу простежив за моїм поглядом.

— Класицизм, — сказав він. — Збудований тисяча вісімсот сорок восьмого року за ескізами кандидата юридичних наук Ганса Дітлева Франціскуса фон Лістова.

Я не знав до пуття, з чого мені почати. Я уважніше приглянувся до завідувача відділу. То був звичайнісінький собі чоловік років п'ятдесяти.

— Ідеться про старе горище… — почав я.

— На жаль, хоч як би я хотів, ми не беремо приватних замовлень. Мені справді шкода, бо старі горища мене дуже цікавлять. У них незвичайна будова.

Я збагнув, що знайшов потрібну мені людину.

— Ви знайомі з найстарішими будинками на схилі Голменколена? — запитав я.

Він блиснув очима за скельцями окулярів.

— Ще б пак! Вони страшенно цікаві. Побудовані на зламі сторіч. Поєднання норвезького романтизму зі швейцарським стилем.

Він обернувся й наосліп узяв з полиці якусь брошуру.

— Я можу позичити вам число журналу «Санкт-Галвард». Тут якраз надрукована стаття про ці будинки.

Мені довелося відкрити свої карти.

— Я шукаю на такому горищі одну річ, — мовив я. — І не перший. її шукають уже два покоління.

— Що саме?

— Не знаю.

— А на горищі повно скринь, пак старого одягу, потрісканого посуду, манекенів?

— Так. Архітектор зітхнув.

— Хотів би я побачити те горище, — мовив він.

— Воно саме таке, як ви змалювали, — сказав я. — Але ми… тобто я… ми не можемо знайти того, що шукаємо. А я поклав собі будь-що знайти його. Як я вже сказав, те горище вже шукане й перешукане. Отже, та річ, яку ми шукаємо, мабуть, відносно невелика.

— Яка саме?

— Не знаю.

— Десь така завбільшки, як залізна скринька або старосвітська дерев'яна скринька на шитво?

Він мав буйну уяву.

— Мабуть.

Архітектор випростався на стільці, взяв олівець і великий аркуш паперу.

— У тих старих будинках, що ви кажете, неймовірно цікаві горища…

Він сам не уявляв, наскільки його слова були правдиві.

— Тобто цікаво побудовані. Ось крокви… Архітектор почав накреслювати план горища так, щоб я зі свого боку бачив його у справжній перспективі, а він — перевернутим.

— А мостини йдуть отак. У той час їх клали широкі. Але дах біля крайніх мостин налягав так низько, що їх не можна було прибити. Тому ті мостини різали на клапті й заганяли їх туди, не прибиваючи.

Я затамував подих.

Архітектор глянув на свій рисунок.

— Якби я захотів сховати щось на такому горищі, то саме отут, між двома кроквами… бачите? Між цими скісними балками, в порожнині під котроюсь із неприбитих дощок. У ці кутки горища напевне напхано різного мотлоху і скринь. Повідсовуйте їх. Але ті дошки, мабуть, за довгі роки осіли й міцно лягли на ощепину. Отож візьміть із собою лапу.

— Що взяти?

Він здивовано глянув на мене, тоді всміхнувся.

— Ну правда… звичайно… Ви не знаєте нашої термінології. Я піду й запитаю хлопців, чи в кого нема лапи, щоб позичити вам.

Завідувач відділу вийшов. Подався шукати для мене у хлопців лапу. Я почав міняти свою думку про офіційні установи. А може, це був приємний виняток? Архітектори, видно, не такі віддані всіляким параграфам і правилам.

Завідувач відділу повернувся.

— Ось вам лапа, — сказав він.

Виявилося, що то важкий залізний стрижень десь із півметра завдовжки, з одного боку загострений, а з другого роздвоєний і ледь загнутий.

— Нею можна і вбити когось, — сказав він. — Але ми, архітектори, мирні люди. Ми нею відриваємо лиштви й дошки. Будь ласка. Потім повернете її нам. А ось рисунок і число журналу на той випадок, якби ви щось забули.

Його очі ласкаво всміхалися за скельцями окулярів.

— Щиро вам дякую, — мовив я. — Може, і я міг би вам чимось стати в пригоді?.. Я був би дуже радий…