На мить він задумався. І раптом із нього наче почали спадати роки: переді мною сидів вісімнадцятирічний хлопець.
— Як ви думаєте, на тому горищі не може бути старого клаксона?
— Вибачте… чого?
— Такого ріжка, що колись чіпляли збоку до машини, поряд із водієм. Я реставрую давні автомобілі. Саме тепер лагоджу «максвела» випуску тисяча дев'ятсот дванадцятого року.
— Якщо тільки такий ріжок знайдеться там, він буде ваш, — запевнив я його.
Я попоїв у себе вдома разом з Люсі. Вона приготувала обід. І я ще раз переконався, яка вона вправна куховарка.
— Ти смачно готуєш, Люсі. Але не треба було… стільки морочитись задля мене.
Вона всміхнулася, але очі в неї були смутні.
— Я тільки це й можу зробити для тебе, Мартіне. В подяку.
— В подяку за що?
— Не треба про це говорити. Покласти тобі ще?
— Дякую, поклади.
Якусь хвилю ми їли мовчки. Я не знав, про що говорити з Люсі. Те, що я мав їй сказати, не дуже годилося для розмови за обідом. А про що ж іще я міг говорити з нею? Про музику? Я не зважувався торкатися цієї теми.
Каву ми пили біля каміна. Була вже майже сьома година. _ Тобі треба сьогодні вернутися додому, Люсі. Люсі, не впусти знов чашки!
їй якось пощастило поставити чашку, але вона брязнула об блюдце. ..
— У мене не вистачить відваги, Мартіне. _ Треба. Ми ж повинні рушити з місця.
— До чого рушити?
— Ти сама знаєш, до чого.
Люсі знов ковтнула кави. Рука в неї тремтіла.
— Я боюся.
Я сам боявся, але не міг їй цього сказати. Я сидів і дивився в камін — там так мирно горіли березові поліна, і скрізь навколо панував мир. Удаваний мир.
— Дивно, Люсі. Але з цього все й почалося. Коли ти сказала, що боїшся.
— А як мій чоловік?
— Він дуже стурбований, що тебе немає. Думаю, він зрадіє, як ти повернешся додому.
— Він тобі подобається?
— Так. Спершу не подобався, а тепер подобається. А тобі? Можеш не відповідати, як не хочеш.
— А як ти думаєш, чого я вийшла за нього заміж? Я вже склав свою думку про те, чого вона вийшла за нього заміж. Та висловити її було нелегко. Я промовчав.
— Нам треба йти, Люсі. Збирай свої речі. Вона всміхнулася.
— Нема чого збирати. У мене з собою лише зміна білизни, але вона висить у ванній і напевне ще не висохла. Я розраховувала, що користуватимусь твоїми піжамами. Та ще зубна щітка. Мені бракуватиме твоєї піжами, Мартіне. Бракуватиме всього цього… тут так спокійно… Я люблю спокій і тишу…
Посуд ми мили разом.
— Я на хвилину загляну на горище, Люсі. Може, тим часом ти знімеш постільну білизну?
Я піднявся на горище, де мав комірчину. Там я вибрав найменший мішок зі свого спорядження для човна й поклав У нього два сигнальні ліхтарі. Готуючи все це, я думав про Люсі, що збирала з мого ліжка білизну.
Я спустився вниз і зайшов до спальні.
Там усе вже було прибране. Знята білизна лежала рівно складена на стільці.
— Нехай там і лежить, — сказав я. — Від неї гарно пахне. Як називаються твої парфуми?
— «Je rev і ens», — сказала вона.
— «Je reviens». «Я повернуся».
Так, тепер я швидко повернуся до свого помешкання, повернуся й відчую запах «Je reviens». Що я вже знатиму на той час, як повернуся? Я не хотів про це думати тепер.
Люсі сиділа в машині поруч зі мною, і ми їхали в напрямку Голменколена. Я й далі не знав, про що говорити з нею.
— Уже… вже починається весна… — сказав я.
— Так. Як, по-твоєму, вони мене зустрінуть?
— Не знаю, Люсі, скоро побачимо. Вона глянула на годинник.
— Дев'ята. Мій чоловік розкладає пасьянс, Марта вишиває, а Вікторія читає книжку. Вони знають, що я приїду, Мартіне?
— Ні. Карл Юрген просто звелів мені привезти тебе додому.
— Він ще щось призначив на цей вечір?
— Не знаю.
Люсі дістала сигарету й закурила. Нам видно було три башти на аеродромі. Саме сідав літак, він плив над червоними миготливими сигналами на баштах і моргав своїми двома сигналами — зеленим із правого борту й червоним із лівого.
— Карл Юрген працює за методом шоку, — мовила вона.
Я обернувся до неї.
— Обережно, Мартіне!.. Я вирівняв машину.
— За методом шоку?
— Що, може, неправда?
— Правда.
— Хоче бачити, яка буде реакція?
— Так.
Я спробував обміркувати ситуацію. Люсі розуміє, що Карл Юрген користується методом шоку. Це означає, що вона до нього приготована. Хоч, як добре зважити, все залежить від того, чим він думає викликати той шок.
Я залишив машину на подвір'ї і відімкнув вхідні двері. В будинку панувала цілковита тиша. У вестибюлі сидів Ев'єн. Отже, заступила нічна зміна. Побачивши нас, Ев'єн навіть оком не змигнув, тільки незворушно повідомив:
— Вони у вітальні.
Вони сиділи саме так, як і передбачала Люсі. Так, як і я собі уявляв. Усі троє глянули на нас, коли ми зайшли. Я відчув, що в мене справді таки розбігаються очі, адже я знав, що головне тепер стежити за їхньою реакцією.
Вона була на диво млява.
Вікторія на мить відірвала погляд від книжки і сказала:
— Привіт, Люсі.
— Будеш вечеряти? — запитала панна Лунде.
Лише полковник Лунде виявив бодай якісь людські почуття. Він підвівся, втупив очі в Люсі, і його худі смагляві щоки ледь порожевіли.
— Люсі… я…. добре, що ти повернулася… Сподіваюсь, тобі не було зле?
Він ступив кілька кроків їй назустріч. Я не зводив з нього погляду. Та раптом він став, тоді вернувся на своє місце. Я забув глянути на Люсі.
Ми сиділи й балакали з півгодини. Останніх новин і повідомлення про погоду ще не передавали, а хвилини тяглися цілу вічність. Та ми не могли піти спати, поки полковник не дасть сигналу. Проте розмова не в'язалася. Здавалось, що Люсі своєю раптовою появою розладнала родинну гармонію: тепер, коли вона врешті повернулася, всі наче відчували себе зобов'язаними говорити з нею, а не знали, про що. Та ось двері відчинилися, й до вітальні зайшли Карл Юрген і мій брат Крістіан. Метод шоку.
Цього разу він подіяв. Навіть на мене. Вони не спромоглися попередити мене, що прийдуть. Але я мав перевагу над іншими, бо знав, що Крістіан здоровий. А решта цього не знали. Вони думали, що він лежить смертельно хворий в Улевольскій лікарні. А він на хворого не скидався. Навпаки — пашів здоров'ям.
Я швидко опанував себе.
Я почув, як Вікторія впустила книжку на підлогу, побачив, як полковник Лунде підвівся — тобто спробував підвестися, але так і завмер. У панни Лунде з'явився такий вираз, наче вона побачила примару, а Люсі побіліла, як смерть.
Було цілком тихо. Карл Юрген і Крістіан витримали паузу — думаю, вони домовилися про це наперед. Вони хотіли знати, що хто скаже під враженням їхньої появи. І справді, всі четверо вигукнули: — Доктор Бакке!..
Це прозвучало, мов чотириголосе зітхання. Маленька панна Лунде перша отямилася.
— Доктор Бакке… а ми думали, що…
— Що я помираю?
— Ні… ні… вибачте… але ми думали, що ви хворі.
— Я дуже добре себе почуваю, — мовив Крістіан. Полковник Лунде також отямився.
— Будь ласка, сідайте. Карл Юрген і Крістіан сіли.
— Я думав, що ви зрадієте, побачивши мене, — сказав Крістіан.
Карл Юрген мовчав, але я знав, що його ясні очі помічають кожну дрібницю, найменшу зміну на їхніх обличчях.
— Мабуть, нам годилося б відсвяткувати ваше одужання, докторе Бакке, — мовила Вікторія.
Чи й справді в її голосі забринів глум? А проте вона, сама того не знаючи, допомогла нам здійснити наш план.
— Так, відсвяткувати, — підхопив полковник Лунде. І тоді в гру вступив Крістіан:
— Якраз того я й прийшов, Вікторіє. Відсвяткувати. Але не ви будете влаштовувати свято на мою честь, а я. І Люсі. Вона також щойно повернулася з короткого відпочинку, а я одужав. Це треба як слід відсвяткувати. Я саме хотів запитати, чи не міг би я запросити вас усіх завтра, скажімо, в Національний театр…