Ось велика паперова коробка зі старими листами.
Мене охопив розпач. Щоб прочитати кожен лист, мені треба було б згаяти кілька днів. Мене нітрохи не мучило сумління. Я почав навмання витягати листи з конвертів — запрошення, давні рахунки, подеколи приватні листи. Але в них не було нічого особливого.
Далі я взявся за старі меблі.
Старий секретер із безліччю шухляд. Чи в ньому є по» тайний сховок? Я почав висувати шухляди. Посипалися ґудзики, пластинки корсета, гральні карти, недокінчене вишивання, старі зошити з рахунками.
Я скинув із себе краватку.
Тоді розпоров плюшеві спинки двох стільців, що мали тільки по три ніжки і, стоячи під кутом, підпирали один одного. Коли я посунув один стілець, дерев'яна вішалка перевернулась і тріснула навпіл. Падаючи, вона потягла за собою хмару сірої павутини, яка обснувала її вгорі.
Сигнальні ліхтарі з мого невинного вітрильника кидали на стелю чіткі чорно-білі світлотіні.
Ось перев'язані мотузками паки старих газет і тижневиків. Я витяг складаного ножика й порозрізав мотузки. Паки розсипалися на всі боки, і я впав на них. Там були не тільки газети й тижневики.
Там були комплекти журналу «Самтіден» за двадцять п'ять років.
Я забув, що я доцент-філолог. Навіть річники «Самтідена» здавалися мені просто старими аркушами паперу. Я перегорнув їх:, проте нічого не знайшов між пожовклими сторінками.
Я не міг уже скласти їх за роками, а згорнув усі гамузом в одну велетенську паку.
Скринька зі старою порцеляною. Кожна річ загорнена в газетний папір. Я почав діяти трохи обережніше. Але там були самі лише два неповні потріскані сервізи. Скриньку з кухонним посудом і формами на тістечка я просто перевернув на підлогу.
Я мав ту перевагу, що мені не треба було дотримуватися тиші. Тому я за кілька годин устиг зробити стільки, скільки інші, шукаючи тайкома, за багато ночей.
Але горище полковника Лунде скидалося тепер на поле бою.
Я глянув на годинник.
Скоро північ. Мене пойняв страх. Та я покладався на свого приятеля завідувача відділу й на лапу, яку він позичив для мене в котрогось зі своїх хлопців.
Бо тепер мені більше не було чого робити. Не було чого робити, крім найважливішого. Адже тепер остаточно з'ясувалося, що хоч яку річ сховала прабабуся Лунде, вона сховала її саме там, де сказав архітектор.
Я повідсував коробки з перекиданими книжками від стіни. Дах тут був такий низький, що мені доводилося згинатись майже навпіл.
І ось я взяв у руки лапу.
Тепер треба було працювати послідовно.
Я прилаштував один ліхтар так, щоб світло падало просто в куток, з якого я думав почати.
Крайня мостина складалася з коротких дощок, як і змалював мені архітектор.
Я спробував найдальшу дошку в самому кутку. Вона сиділа міцно, але я відразу помітив, що її не прибито. Я взяв лапу й підважив дошку.
Мій приятель архітектор казав правду.
Під крайньою мостиною була порожнина. Ніяких глиняних вальків, а порожнина до самих брусів, з яких була настелена стеля. Цілковита порожнина. Я переставляв ліхтаря і підважував дошку за дошкою.
По спині в мене стікав піт, обличчя було обліплене павутиною і брудом.
Хай би її чорти взяли, ту стару Лунде. Хоч мертвих не годиться згадувати лихим словом.
Добре, не буду згадувати її лихим словом, та дозвольте сказати, шановні судді: якщо колись була на світі баба, хитріша за самого чорта, то це якраз стара Лунде. Звичайно, коли вона казала правду. Але, може, вона на старість здитиніла? Як у біса можна знайти те, що вона сховала? Хіба що розтрощити ціле горище?
Може, стара Лунде й думала собі, що хтось колись розтрощить ціле горище?
Якщо так, то вона вгадала. Я намагаюся розтрощити і його — правда, не ціле горище, а крайні мостини, дошку за дошкою.
Я скінчив підважувати їх уздовж однієї стіни.
Тоді втомлено поплентався до протилежної стіни й почав відсувати від неї скрині і коробки. Потім я переставив ліхтаря, взяв лапу і знов заходився відривати дошки. Ні про що не думаючи, я працював, мов автомат. Автомат із лапою, що відривала дошку за дошкою… Автомат, що орудував, зігнувшись майже навпіл, бо інакше] не міг уміститися під низьким дахом біля стіни.
Я підсунув лапу під чергову дошку й виважив її.
Тоді, як автомат, витяг лапу, щоб підкласти її під наступну дошку. Під наступну?
Мої очі не встигали за моїми автоматичними рухами Та враз я зупинив лапу, що була наче продовженням моєї руки, й завмер.
Тоді заглянув під дошку, яку щойно підважив. Підняв ліхтар і заглянув у порожнину під тією підваженою дошкою. І відчув, як по спині в мене раптом сипнуло морозом, Я поставив додолу ліхтар, а поряд із ним поклав лапу
Потім нахилився й витяг знахідку.
То була маленька залізна скринька. Не більша за старовинні коробки на нитки, тільки що залізна.
Я опустився додолу, тримаючи скриньку в руках і не зводячи з неї очей. Цікаво, чи вона замкнена? Гарна стара скринька без жодних оздоб. Мабуть, таки замкнена.
Не знаю, скільки я просидів так, перше ніж збагнув, що можна перевірити це. Хвилин п'ять, а може, й цілих десять.
Нарешті я обережно попробував замочок.
Він був не замкнений.
Я відчинив скриньку й зазирнув усередину, то тебе приставили наглядати за мною, Мартіне. А це не те саме, що пустити цапа в капусту?
Вони лежали в скриньці — п'ять штук.
Я взяв у руки одну і справді, в буквальному значенні цього слова, не повірив своїм очам. Оглянув її докладніше. Тоді взяв ще три й також оглянув. Нарешті взяв останню. І подумав, що зараз зомлію. Якби я не сидів уже долі, то напевне впав би.
Прабабуся Лунде… прабабуся Лунде…
Вона казала правду — ще й яку правду.
У цьому будинку ніхто не буде бідувати.
Всі мешканці цього будинку… Але чи всі? Думки в мене плуталися в голові. Всі чи не всі, а вони володіють тим, чому навіть не можна визначити ціни.
Я обережно склав усе назад до скриньки.
Сидячи долі в блакитно-білому світлі ліхтарів, я обвів поглядом схоже на поле бою горище. Потім пошукав у кишені штанів сигарет і знайшов пачку. А де мій піджак? На щастя, сірники були також у кишені штанів. Я закурив сигарету.
Треба було поміркувати, що робити далі.
І враз мені спало на думку, що я зробив страшну помилку, отак перевернувши догори дном горище.
Я знайшов те, що сховала прабабуся Лунде. Але краще-було б, щоб його знайшов хтось інший, і тоді… тоді той… як же його в біса звати? Я почав згадувати. Атож, його звати Карл Юрген Галл, кримінальна поліція міста Осло, телефон 42-06-15. Тоді Карл Юрген зміг би по знахідці визначити вбивцю.
Я збагнув, що мені треба зробити. І ця думка вкинула мене в розпач.
Мені треба було прибрати після себе. А потім покинути принаду.
Принаду. Це найважливіше. А тоді залишиться одне: сподіватися, що перший, хто поткнеться на горище, буде вбивця. І пасьянс зійдеться.
Я глянув на годинник.
Було пів на другу.
Я зовсім перестав хвилюватись. Але мені десь мріє в пам'яті, начебто я молився. Молився, щоб Крістіанові пощастило затримати в себе гостей хоча б до третьої години.
Я взяв скриньку й обережно поставив її біля самих сходів. Не можна було ризикувати. Ще, боронь боже, згубиться в цьому страхітливому розгардіяші.
«Галерний раб», — крутилось у мене в голові.
Скільки разів я розповідав своїм учням на уроках історії про галерних рабів, не задумуючись над цими словами. Тепер я усвідомив їхній зміст.
За той час, що в мене залишився, неможливо було повернути горищу його колишній вигляд.
Але я почав прибирати. Я не думав ні про що. «Галерний раб… галерний раб…» — це єдине, що снувалося у мене в голові.
На щастя, я відразу вкидав у скрині той мотлох, що витягав із них. Тепер я тільки поопускав на них віка. Потім поставив на місце стільці з трьома ніжками й підняв вішалку. Ґудзики, корсетні пластинки, карти, форми на тістечка я позгрібав у шухляди й коробки — позгрібав гамузом, та принаймні мені пощастило позачиняти скрині й позасовувати шухляди.