Але за моїх студентських років професори могли обходитись звичайними, не старовинними меблями.
З вікна, що тяглося на цілу коротку стіну, видно було парк, уже без снігу. На великому письмовому столі, що стояв у лівому кутку біля вікна, панував нелад, а книжкові полиці за спиною в професора здалися мені на диво знайомими. Ну що ж, господар кабінету був філолог.
Професор підвівся мені назустріч. Високий, широкоплечий, у спортивній картатій сорочці, він мав вигляд бігуна по нерівній місцевості. Видно було також, що йому не бракувало почуття гумору.
— Мартін Бакке, — відрекомендувався я. — Доцент Мартін Бакке.
Мені набридло вже відрекомендовуватись. Та оскільки я не міг сам упоратися зі своїм завданням і доводилось звертатися по фахову допомогу, треба було й щоразу починати з цього.
— Будь ласка, сідайте. Здається, я вас уже десь бачив.
— І мені здається, що я вас бачив. Мабуть, колись раніше в читальній залі університетської бібліотеки.
Професор Крістіан Сміт міг бути старший за мене років на десять. На мить я згадав про свою докторську дисертацію, задля якої і взяв собі піврічну відпустку. Та ось уже три місяці роблю зовсім інше. Але я наздожену згаяний час. Дивлячись на його полиці з книжками, я раптом затужив за науковою працею.
Я сів на руду канапу, а професор навпроти мене в руде крісло.
— Мені потрібна ваша допомога, — звернувся я до нього. — Я хотів би вам щось показати.
На мить в очах у нього з'явився знуджений вираз. Видно, він подумав, що я прийшов просити його, щоб він прочитав якусь мою працю.
Я поклав на стіл з червоного дерева свою стару брунатну течку, тоді відчинив її і витяг один томик.
— Гляньте, професоре Сміт.
Він узяв його так, як бібліофіли завжди беруть у руки книжку. Оглянув палітурку зверху і знизу, тоді розгорнув томик і глянув на заголовок.
Я дивився на нього, охоплений почуттям дитячої гордості й радості, що можу приголомшити фахівця. Мабуть, то була трохи нечесна гра. То був мій власний метод шоку.
Він подіяв.
Професор побілів, мов крейда.
— Я… я не можу повірити власним очам… Це Шекспір…
— Авжеж.
— «Сонети», перше видання тисяча шістсот дев'ятого року. Надзвичайно рідкісна книжка… В цілому світі їх залишилося тільки тринадцять примірників…
— Тепер знайшовся чотирнадцятий, — мовив я. — Це ще не все, професоре.
Я витяг другий томик.
— Будь ласка. Це «Пристрасний пілігрим», також перше видання, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого року.
Я простяг йому книжку. Він дивився на неї так, наче не зважувався взяти її в руки.
Та потім усе-таки взяв і розгорнув на титульній сторінці. Руки в нього тремтіли. Так тремтіли, що йому довелося покласти книжку на стіл.
— Може, закурите, професоре?
— Дякую, я не курю. А втім, дайте.
Ми закурили. Я поставив велику поливану попільничку так, щоб нам обом було зручно, але на достатній відстані від двох непоказних брунатних томиків.
Професор тримав у руці сигарету й не зводив з мене погляду. Я почував себе примарою чи якимось чарівником — так принаймні сприймав мене він, це видно було по його очах.
— Ні, професоре, вам це не приснилося, — сказав я. Я й далі відчував, що негарно так приголомшувати професора. Але я за ці останні місяці скільки намучився й настраждався, що мені треба було побачити наслідки своїх зусиль.
— Це ще не всі? — запитав він.
— Учора я мав іще одну, — відповів я. — Та сьогодні вже не маю і не знаю, хто її взяв.
— Що саме?
— «Гамлет», також перше видання.
Він придавив сигарету в попільничці, яку навіть ні разу не підніс до губ. Він давив її, не відчуваючи, що тримає пальці на запаленому кінці.
— А ось іще одна, професоре… Я подав йому книжку з течки.
Він глянув на неї. Я не міг би змалювати, в якому в був стані.
— Це перше видання Шекспірового «Тіта Андроніка», — сказав він. — Видання ін кварто тисяча п'ятсот дев'яносто четвертого року. Досі було відоме в одному примірнику знайденому тисяча дев'ятсот п'ятого року в Сконе. Той примірник зберігається у Фолджерівській шекспірівській бібліотеці у Вашінгтоні. Тепер уже буде два примірники.
— Так. Скільки вони коштують?
Професор не відповів. Він мовчки дивився на три непоказні томики.
— Де ви їх узяли?
— Знайшов. На горищі.
Він стрепенувся.
— На горищі!… Ті горища… Я весь час кажу це… Подумати, скільки скарбів лежить у людей на горищах… Подумати, скільки всього знищено і спалено… Старих книжок… Для невігласа це лише старі книжки, а скільки тих невігласів на світі?.. Так і знищили майже все, повикидали чи спалили… Але, виходить, хтось таки дещо заховав, розумів, який це скарб!
— Так. І я вас питаю, скільки вони коштують?
— Скільки коштують?… Не знаю. їх залишилося так мало… Але вас цікавить, скільки вони коштують?..
— Так. Хоч приблизно.
Професор знову втупив очі в три маленькі томики.
— Ці три, та ще «Гамлет»… Не знаю… не можу сказати точно, але пам'ятаю, що за примірник «Сонетів» заплачено двісті тисяч крон…
У мене ще лишився козир.
— Я маю ще одну книжку, професоре Сміте. Якщо ви не проти, підійдімо до вікна. До світла…
Він підвівся. Вигляд у нього був наляканий. Ми підійшли до вікна. Я взяв із собою течку. Там я витяг із неї останню книжку й подав професорові.
— Дивіться.
Він розгорнув книжку і глянув на заголовок. Тоді почав обережно перегортати сторінки. Я не знаю, скільки ми простояли біля вікна.
Нарешті він простяг мені книжку якимось дивним, неприродним порухом. Тоді пішов назад, мов накручений автомат. Автомат, у якого кінчається накрут.
Проте він якось добрався туди, де ми сиділи, й там упав. Упав на свою руду канапу. Я стривожився.
— Вам погано?.. Я принесу води.
Я озирнувся навколо. Невже в цьому розкішному кабінеті немає такої простої речі, як кран з водою? Ні, все-таки є В маленькій заглибині за дверима був умивальник. Я набрав у склянку води.
— Випийте, професоре.
Він випив, тоді підвівся.
— Це… це сенсація… справжня сенсація!.. Я почуваю себе не зовсім добре. Це сенсація… Ви розумієте, що ви принесли?.. Де вони?..
Професор аж скинувся.
— Тут, перед вами на столі.
Він зразу заспокоївся.
Він дивився на останню книжку, яку я показав йому біля вікна. Дивився і не вірив своїм очам. Та нарешті таки змушений був. повірити.
— Ви знаєте, що це за книжка, доценте Бакке?
— Так, — відповів я. — Це «Ромео і Джульєтта», теж перше видання. Але, наскільки я зрозумів, з власноручними зауваженнями автора в багатьох місцях на берегах сторінок.
— Так.
— А тепер, професоре, скажіть, скільки все це коштує?
— Я більше не витримаю, — мовив він. — Це щось незбагненне. Сенсація… Більше ж у вас нічого немає?
— Немає. Він зітхнув.
— Хвалити бога А то для мене це вже було б занадто.
Я б зомлів.
— Ви й так зомліли, професоре. А я знов повертаюся до свого запитання: скільки вони коштують?
— Гроші… — мовив він. — Гроші… Невже ви думаєте лише про гроші?
— Ні. Ці книжки не мої. Але й ви на мить подумали про гроші, коли у вас мало не запаморочилась голова, як ви почали рахувати.
— Це сенсація! Та я вже казав це… А скільки вони коштують?.. Господи, тут уже, мабуть, ідеться про мільйони.
Я сховав чотири книжки назад до течки. Професор спробував підвестися.
— Невже ви будете ходити по місту з таким скарбом?
— Ні. Я знаю, що з ними не варто ходити по місту. Я зараз таки відвезу їх в одне безпечне місце. В Управління кримінальної поліції міста Осло, до інспектора Карла Юргена Галла. Там я залишу їх на збереження. Дякую за допомогу, професоре. Ви знавець Шекспіра, можливо, вам ще доведеться мати справу з цими книжками. Дякую за допомогу…
А втім, я сьогодні теж без кінця кажу те саме… До побачення, професоре Сміт.