Професор не почув моїх слів.
Він і далі сидів на рудій канапі й не помітив, що я пішов
Може, прабабуся Лунде була цілком божевільна. А може, навпаки, дуже мудра.
Мені важко було дійти якогось остаточного висновку. Вона мала мільйонне багатство, невідомо тільки, звідки воно в неї взялося. За ним стоять спекуляції, інтриги й таємниці багатьох поколінь її предків.
Принаймні одне сумніву не викликає — на старість вона трохи здитиніла. Маленька, миршава, схожа — що про неї казала Вікторія? — ага, схожа на циганку, вона нишпорила по старому горищі, на якому в той час, мабуть, був іще лад, аж поки знайшла, можна сказати, геніальний сховок. Нікому в цьому будинку не доведеться більше бідувати.
Але, звичайно, прабабуся Лунде не могла собі уявити, до яких наслідків призведе її вчинок.
Два замахи на життя, які чисто випадково, через щасливий збіг обставин, лишилися тільки замахами на життя. На цьому думки мої застряли. Адже було ще одне. Напис на могилі Вікторії Лунде.
Одну загадку я відгадав. Знайшов те, що прабабуся Лунде заховала на горищі. Але ще треба було відгадати напис на могилі Вікторії Лунде. Властиво, нерозгадані ще й два замахи на життя, а отже, не зроблене найважливіше — не знайдено вбивці.
Не знаю, скільки я викурив сигарет.
За вікном стояла непроглядно темна березнева ніч.
На мить я згадав професора Сміта. Цікаво, чи він заснув. Мабуть, цієї ночі і йому не спиться. Але якщо він не може заснути, то тільки через професійну радість, через сенсацію, про яку він довідався годин із дванадцять тому.
До мене сон не йшов з іншої причини. Я сидів на краю ліжка так, щоб мене не було видно з вікна. Двері я знов замкнув на ключ.
Що сказав був колись Крістіан? Про що він запитував у мене? Я згадав, про що.
Він запитував, чи ні в кого з них не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що на перший погляд не мало ніякого значення.
Я розумів, як було б важливо почути таке слово. Адже вбивця ніколи не пробалакається свідомо. Але в нього чи в будь-кого іншого може вихопитися слово, що матиме вирішальне значення, стане ключем до цієї заплутаної загадки.
Крістіан щось підозрює. Весь час підозрював. Чому він не розповів про свої підозри мені? Чи тому, що не хотів наражати мене на зайву небезпеку, чи боявся, щоб я не пробалакався? Але чому ж тоді він нічого не сказав Карлові Юргену? Карлові Юргену не загрожує ніяка небезпека.
Крістіан щось знає, тепер я був певний цього. Але не хоче казати про це нам із Карлом Юргеном. І я певний, що коли Крістіан щось знає, то він не помиляється. Чому ж тоді він не хоче нічого розповісти ні Карлові Юргену, ні мені?
Здається, я зрозумів чому. Крістіан не хоче, щоб ми зробили хибні висновки з того, що він знає. Він боїться перешкодити нам з Карлом Юргеном у роботі.
Бо, власне, різниця між нами полягає саме в нашій роботі. Карл Юрген — поліцай, я — філолог, а Крістіан — лікар.
Лікар!
Отже, Крістіан і підходить до всього з погляду лікарі Про що він думав, що мав на увазі, що сподівався довідатись, коли питав мене, чи ні в кого з них не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що ніби не мало ніякого значення? Тобто чи ніхто не сказав важливого слова, якому ми не надали значення?
Я потрусив пачку від сигарет. Виявилося, що вона вже порожня. Я знайшов нову пачку, відкрив її, висипав з попільнички недокурки в кошик на сміття і знову закурив. Крістіан підходить до всього з погляду лікаря. Це важливо для мене. А хто що казав з цього погляду? Моя мати казала! Наша з Крістіаном мати! І раптом, порівнявши те, що казала мати, з тим, що казав ще хтось, я подумав про маленьку панну Лунде. Вона також щось казала, і її слова теж на перший погляд були ніби випадкові. Але вона казала правду.
Моя мати викликала в мене одну підозру. Панна Лунде навела мене на одну ідею. Я глянув на годинник. Було вже далеко за північ. Я хотів поговорити з Крістіаном, і негайно.
Я раптом збагнув, що мені треба зробити один дослід. Адже я тепер знав, що підозрює Крістіан.
Але я знав також, що для досліду мені потрібна ясна, свіжа голова. Голова в мене була ясна, та я враз відчув, що смертельно втомився. Адже я не спав цілу минулу ніч. Доведеться почекати до ранку.
Я опустив завісу на зачиненому вікні. Тоді підійшов де дверей і перевірив, чи вони замкнені. Ще раз переконався, що цього разу замкнув їх сам зсередини.
Потім ліг.
Підозра й ідея не давали мені спокою. Я повинен був якось пов'язати їх докупи.
Нарешті я все-таки заснув.
Крістіан на обході в лікарні.
Я почекав дві години й подзвонив знову.
Крістіан читає лекцію студентам.
Я почекав ще дві години.
Крістіан приймає пацієнтів. Я ще почекав.
Крістіан поїхав на виклики.
Я думав, що збожеволію. Не міг же я цілий день дзвонити до Улеволської лікарні й кликати до телефону завідувача терапевтичним відділенням. Я вже дзвонив безліч разів і не знав, хто з членів родини Лунде чув, що я дзвоню.
Та байдуже. Однаково я не відступлюся.
Коли я подзвонив знову, вже після обіду, мені сказали, що Крістіан працює у своєму кабінеті.
Я просто влетів до нього в кабінет.
— Ти забув пов'язати краватку, — сказав Крістіаи. Я помацав комір — справді забув.
— Отже, я сьогодні цілий день ходжу без краватки, — сказав я.
— Господи, що з тобою, Мартіне? Ти наче з шибениці урвався.
— Ти можеш дати мені чашку чаю? — запитав я.
— Чаю?..
— Чаю… І дуже солодкого.
Крістіан більше нічого не запитав. Тільки на хвилину вийшов з кабінету.
— За п'ять хвилин буде чай, — сказав він. — Сестра здивувалася, бо я звичайно п'ю каву.
— Не ти ж будеш його пити, а я. Я сів.
— Де в тебе шафа з ліками?
Крістіан знову глянув на мене. Не знаю, чи він не подумав, що я збожеволів.
— Тут немає ніякої шафи. Вона стоїть у кімнаті чергової сестри. І ключ від шафи в неї.
— Я хочу глянути на шафу. Зараз-таки.
Мабуть, вираз обличчя в мене був незвичайний, бо Крістіан відразу підвівся. Я пішов за ним до кімнати чергової сестри. Сестра сиділа біля столика і щось записувала в журнал.
— Де шафа?
— Ось вона.
То була звичайна біла шафа, може, з метр заввишки, замкнена на ключ.
— Відімкни її.
Я вперше командував своїм братом. Я не знав, який у мене був вигляд. І не знав, що собі думав Крістіан.
— Будь ласка, відімкніть шафу, сестро.
Вона підвелася, витягла з кишені в'язку ключів, відімкнула замок і відчинила дверці.
На поличках рівними рядами стояли пляшки й флакони. Я тільки перебіг по них поглядом. Усередині шафи була ще одна невеличка шафка, теж замкнена.
— Відімкніть і цю.
Сестра відімкнула замок і відчинила дверці. Я перебіг очима по наліпках на пляшечках, тюбиках і коробочках.
— Оцей, — мовив я, показуючи на один тюбик. — Візьми його, Крістіане.
Наші очі зустрілися. І я зрозумів, що вгадав хід його думок.
Він витяг тюбик.
— Можна замикати, сестро, — мовив я. — А тюбик я заберу тільки на п'ять хвилин.
Сестра замкнула обоє дверцят.
Коли ми повернулися до кабінету, на невеличкій таці вже стояла чашка чаю. а поряд із нею цукерниця.
Я всипав у чашку чотири чи п'ять ложечок цукру й добре змішав його.
— Дай мені тюбик, Крістіане. Він простяг мені його.
— Яка доза була б небезпечна?
— Небезпечна?.. Власне, особливої небезпеки немає. 3, умаю, що п'яти таблеток вистачить.
Крістіан знав, що я запідозрив, а я знав, що те саме він запідозрив давно.
Я відкрутив тюбик, узяв п'ять таблеток, укинув їх у чай добре помішав.
Крістіан не зводив із мене очей. Він був наче загіпнотизований.
Поки він отямився, я взяв чашку і двома великими ковтками випив чай. Але, п'ючи, встиг добре розкуштувати його.