— Що сталося, Мартіне? Навіщо ти мене покликав? І хто ця маленька дама?
Я сів на стілець біля братового письмового столу. А Карл Юрген опустився на порожній тапчан. "У голові в мене була якась дивна порожнеча. А проте я спробував докладно розповісти йому про дивний обід, на який мене запросили.
— І ти потім поїхав на цвинтар Вестре?
Я розповів про напис на плиті. Це не справило на Карла Юргена ніякого враження. Він ніколи не відчував поезії.
— Отже, ти тому подався на цвинтар, Мартіне? Глянути на напис? Так пізно?
— Саме напис і був важливий.
— Такий важливий, що треба було негайно поглянути на нього?
Я не мав ані часу, ані сили змальовувати йому дивний настрій, що панував під час обіду в тому похмурому будинку на схилі Голменколена.
— Так, Карле Юргене, треба. Тепер ти сам бачиш, як важливо було поглянути на нього.
— Як ти туди попав?
Переліз через огорожу з боку статуй Вігелана.
— Брама була замкнена?
— Так.
І ти їх там знайшов… Вона спіткнулася і вдарилася об камінь?
Слухай, Карле Юргене. Вона не спіткнулася. Мені нема коли тепер розповідати тобі всі подробиці. її хтось Ударив ззаду або з усієї сили штовхнув на камінь. Вона лежала зігнута майже дугою. Люди не падають скорчені.
Карл Юрген глянув на мене ясними очима. Очима, що завжди пронизували людину наскрізь, завжди бачили, скільки в її словах правди і чи вона щось важить. Я відповів йому таким самим, як і в нього, поглядом.
І його очі, як звичайно, оцінили, чого варті мої слова.
Він підвівся з тапчана, підійшов до Крістіанового письмового столу і зняв телефонну трубку. Я бачив, як він набирав номер: 42-06-15. Кримінальна поліція міста Осло.
— Ти знаєш, у якому місці могила Вікторії Лунде? — запитав я.
— Так. Я був на її похороні два роки тому. Він передав по телефону свої накази.
І я знав, що не мине й десяти хвилин, як його люди оточать весь простір навколо високого надгробка й залитого кров'ю мармурового голуба. Навколо високого надгробка з дивним написом: «Трава нічого не ховає».
Я сидів і дивився на годинник, що висів над дверима.
Мені здавалося, що минала ціла вічність, поки секундна стрілка оббігала навколо циферблата і хвилинна, різко цокнувши, пересувалася на поділку далі. Принаймні так легше було чекати. Карл Юрген також стежив за годинником.
Він більше нічого не питав мене.
Але я не вводив себе в оману. Я знав, що він витягне з мене всі подробиці цього страшного вечора. І я ладен був допомагати йому всім, чим зможу. Бо людина, що здатна була штовхнути кволу панну Лунде на надгробок, не викликала в мене співчуття.
Я, властиво, був трохи здивований, що Карл Юрген чекає. Мені здавалося, що він мав би помчати на цвинтар Вестре. Видно, він покладався на своїх людей. А однаково… Я добре знав Карла Юргена. Так добре, що був певен: якби він вважав, що йому тепер треба бути на цвинтарі, його б не втримала тут ніяка сила. Отже, він вважав важливішим щось інше. І я, здається, здогадувався, що саме.
Карл Юрген знов сів на тапчан, а я й далі сидів на стільці. Так ми сиділи й дивилися на годинник. Ми вже чекали шістнадцять хвилин і одинадцять секунд.
Повернувся Крістіан.
Він був у білому халаті і приніс із собою прикро солодкавий запах операційної. Він сів до письмового столу. Не було потреби питати його про щось. Він достатньо знав Карла Юргена, щоб самому повідомити те, що нас цікавило.
— Усе гаразд. Вона оклигає. Не треба навіть переливання крові. Я зашив їй розбитий лоб. Рана досить велика, і вона втратила чимало крові. Але вже опритомніла.
Карл Юрген запитав те, що я й сподівався:
— Можна мені поговорити з нею? Крістіан глянув на нього.
— Може, почекаєш до ранку?
— Мартін вважає, що її хтось ударив ззаду.
— Ззаду на голові немає ніяких слідів…
— Тоді хтось з усієї сили штовхнув її на надгробок. Таке Мартін теж допускає. Ти ж, мабуть, сам розумієш, як важливо почути, що вона скаже.
— Так, розумію, що важливо, — сказав Крістіан. — Але не хотів би її стомлювати. Вона ще надто квола. А втім, вона питала про тебе, Мартіне. Хоче будь-що поговорити з тобою. Каже, що це важливо. Що їй треба поговорити. Але не стомлюй її.
Я схопився зі стільця.
— Ходімо разом, — мовив Карл Юрген.
— Добре, — сказав Крістіан. — Я сам простежу, щоб ви довго не сиділи в неї. А порядкую тут я.
Вона лежала в палаті, вкрита старанно підтиканою ковдрою, з забинтованою головою, і її було майже не видно. На мить я подумав, що ліжко порожнє.
І враз побачив її обличчя, на диво гладеньке, молоде, без зморщок. Я подумав, що не знаю, скільки їй, власне, років. Потім помітив її очі.
Вони дивилися просто на мене. її погляд кликав, благав мене… Я забув про своїх супутників і підійшов до самої неї.
— Доценте Бакке…
Мені довелося нахилитися, щоб почути її.
— Я… Я повинна подякувати вам за… за… повинна подякувати за вашу люб'язність…
За люб'язність? Що ж, панна Лунде належала до давньої школи.
— Ваш брат сказав, що ви допомогли мені… я впала… вибачте, що я завдала вам такого клопоту…
Я досі ніколи не чув, щоб панна Лунде сказала поспіль стільки слів. І слова були такі старомодні, що я мало не бовкнув: «Це я повинен дякувати за приємність». Але вчасно похопився.
— А це хто? — раптом запитала вона.
— Це Карл Юрген Галл, — відповів я. — Наш із братом Давній приятель.
Вона ледь підвелася на ліжку.
— Він із поліції?
І, наче збагнувши, що пробалакалась, вона ледь почервоніла.
— Чому ви подумали, що я з поліції, панно Лунде? — запитав Карл Юрген.
Вона не відповіла. Тільки знов благально, безпорадно поглянула на мене.
— Я прийшов сюди, щоб допомогти вам, панно Лунде, — мовив Карл Юрген. — І поставлю вам тільки одне запитання.
Крістіан неспокійно поворухнувся. Нічна сестра підступила трохи ближче до ліжка.
— Панно Лунде, ви не помітили, чи за вами ніхто не йшов, коли ви ввечері вибиралися на цвинтар Вестре?
На обличчі, замотаному бинтами, проступив страх. Хвора зовсім сіла. Нічна сестра поклала їй на плече руку.
— Ні, не йшов ніхто, — відповіла панна Лунде. Голос був наче не її. Це вперше, відколи я її знав, вона висловила свою власну думку.
— Ніхто… я була сама… я спіткнулася і впала. Слово честі… я спіткнулася і впа…
Сестра поклала її назад на подушку. В тім дитячім «слово честі» було щось безмежно зворушливе. І чомусь панна Лунде зверталася до мене, хоч відповідала на запитання інших.
— Я хочу додому, доценте Бакке. Зараз-таки, негайно… Крістіан узяв її за руку.
— Може, завтра, панно Лунде. А може, за кілька днів. Це залежить від того, чи ви спокійно лежатимете. Вони зараз підуть. Сестру на чергуванні замінить інша, а вона пробуде цілу ніч біля вас. Хай вас ніщо не хвилює. Ми дамо вам снодійне.
— Ні… ні… я не хочу снодійного… я й так засну. Принесіть тільки мої книжки… щоб я могла трохи почитати… Мої книжки… торбу з моїми книжками… Доценте Бакке, будь ласка…
Вона була майже в істерії. Навіть спробувала злізти з ліжка. Проте була така легенька, що її легко втримали.
— Сестро, — сказав Крістіан.
І наче телепатичним чуттям чи, може, тому, що довгі роки працювала з ним, сестра-інквізиторка миттю вгадала його бажання. Вона подала йому шприц. Цього разу я знав, що в ньому не адреналін. І знав, що укол необхідний, а однаково мені було неприємно. Мені завжди неприємно, коли людина так втрачає владу над собою, що її доводиться вгамовувати, як божевільну. Мені не хотілося дивитися на це, я відвернувся і глянув на Карла Юргена. Зате він не відвернувся. Він стояв і весь час стежив за панною Лунде.