— Отже, «Гамлет» уже проданий, — мовив я. — Певне, в «Антикваріат Дамма». Уявляю собі, як зрадів майор Дамм, коли побачив перше видання «Гамлета». Хто б із антикварів не зрадів на його місці. І він, мабуть, не поскупився. А що з ним буде, коли ми прийдемо до нього з рештою!
— З рештою?..
— З «Сонетами», теж у першому виданні тисяча шістсот дев'ятого року. Досі в цілому світі їх було тільки тринадцять примірників. А ще «Пристрасний пілігрим», перше видання тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого року. І «Тит Андронік», теж перше видання, таке рідкісне, що досі воно було відоме тільки в одному примірнику. І, нарешті, «Ромео і Джульєтта» в першому виданні, з власноручними зауваженнями Шекспіра в багатьох місцях на берегах книжки.
Мій голос звучав немов чужий, але й до певної міри знайомий мені. Таким голосом, цілком незворушним, я розповідав на уроках у школі про громадянську війну в Америці.
— По-своєму це буде сенсація, — повів я далі. — Можна сказати, світова сенсація. Я навіть думаю, що майорові Дамму доведеться їхати в Лондон, щоб продати їх на аукціоні «Сотбі». Скільки за них дадуть, важко сказати наперед. Але я думаю, що мільйонів зо два…
її очі під рудим волоссям заблищали.
— То їх було так багато…
— Я залишив «Гамлета» на місці, — сказав я. — Але з усього видно, що й саму цю книжку оцінили в чималу сумму…
Вона не зводила з мене очей.
— Я завжди терпіти не могла домашніх учителів, — мовила вона. — А надто таких, що нишпорять по чужих горищах…
— Мене це нітрохи не цікавить, — сказав я і сам почув, що голос у мене такий самий крижаний, як у Карла Юргена.
Я обернувся до полковника.
— Ви дуже багата людина, полковнику Лунде. Він зіщулився на стільці.
— Тепер уже однаково, — відповів він. — Після… після всього, що сталося за ці місяці. Якби я тільки знав, що тут діється…
— Зараз знатимете, — сказав Карл Юрген.
У вітальні полковника Лунде було тихо, як у вусі. її важко було впізнати. Ні пасьянсу, ні вишивання, ні розгорненої книжки на круглому столі з підстеленою під лампою плетеною серветкою. І стільці не стояли біля столу, бо ніхто не читав, ніхто не вишивав і ніхто не розкладав карт.
Стільці були відсунені далеко від столу, і на них, кожне окремо, сиділи полковник Лунде і три жінки з його родини.
Карл Юрген підвівсь і пройшовся по вітальні.
Це роль Карла Юргена, подумав я. Його устами промовляє Правосуддя. Правосуддя зі своїми сухими незаперечними фактами. І доказами. Наскільки він певний у них? І наскільки певний Крістіан? І наскільки певний я сам? Раптом я збагнув, що кожному з нас доведеться зіграти свою роль.
Комусь одному це було не до снаги.
Це справа не тільки самого Правосуддя. Йому повинна допомогти Медицина. І навіть скромний Пес-охоронець.
Кожен із нас мав свою роль. І я сподівався, що кожен упорається зі своєю роллю.
Тепер на кону було Правосуддя.
Худе, довготелесе, з холодним поглядом ясних очей, зірких, мов рентгенівське проміння.
— Полковнику Лунде, того вечора, як панну Лунде вдарили на цвинтарі Вестре, ви сказали, що не були там. Сказали неправду. Вам довелося відмовитись від своїх слів, оскільки біля могили знайдено ваші сліди. Чого ви ходили тоді на цвинтар?
— Я вже пояснював, коли складав свідчення. Я був стурбований тим, що панна Лунде пішла з засідання правління Товариства аматорів поезії так раптово…
— Це правда. Тепер я підтверджую, що правда. Але про одне ви не сказали нічого. Навіщо ви забрали з цвинтаря торбу панни Лунде, в якій були книжки?
Невже Карлові Юргенові про це відомо? Чи він тільки здогадується?
— Не знаю… Мені здавалося, що треба її забрати… Чого вона мала валятися там…
— Я змушений просити вас казати правду, полковнику Лунде. В торбі були не тільки книжки. В ній була й земля.
Справді. Те саме казав і Крістіан. Казав: «Ти знайдеш у торбі землю». Що він, у біса, мав на увазі?
Полковник Лунде зіщулився.
— Я чекаю на відповідь, — мовив Карл Юрген. Полковник Лунде мовчав.
— То я сам відповів за вас. У торбі були сліди землі, їх легко виявила наша лабораторія. А звідки вона взялася там? Не з книжок, звичайно. В торбі було щось, полковнику Лунде.
Я затамував подих.
— Там були ще черевики. Черевики вашої дружини — єдина пара її черевиків з низькими підборами. Та пара, яка лишила найбільше слідів навколо могили вашої першої дружини. Коли ви туди прийшли, там уже побував доцент Бакке. Ви знайшли біля надгробка тільки торбу. Ви заглянули в неї й побачили черевики своєї дружини. Отож ви й забрали ту торбу з черевиками й книжками додому. Книжки ви поклали на місце, а черевики вимили. Та нам однаково не важко було виявити на них слід землі з цвинтаря Вестре. Так усе було?
— Так.
Я насилу розчув голос полковника Лунде.
— Ви сховали черевики в шафу своєї дружини. Та ще треба було десь діти торбу. Ви знали, що ми питатимемо про неї. Ви зробили все, що могли, рятуючи свою дружину. Помили черевики. Але ви знали, що поліція наступає вам на п'яти. Не було часу на роздуми. І знали, що спалена тканина залишає запах. Тож ви вилізли на дерево перед кімнатою доцента Бакке й обмотали торбу навколо гілляки. Правду я кажу?
— Так.
— Я не була на могилі, — мовила Люсі. — Виходить, що я повернулась додому боса?
— А вам не спадало на думку, пані Лунде, що ваш чоловік, можливо, вдаривши панну Лунде, легко міг узяти ваші черевики і, вдавлюючи їх у землю, залишити сліди навколо могили? Руки в нього дужі. Ви не допускали такого, що, можливо, ваш чоловік навмисне залишив ті сліди, щоб вони свідчили проти вас?
Люсі й полковник Лунде не дивились одне на одного.
— Я не роблю ніяких передчасних висновків, — повів далі Карл Юрген. — Тільки розглядаю різні можливості.
Свої перші жертви він уже загнав у кут. Тоді взявся до чергової жертви.
— Вікторіє, ви єдина, чиїх слідів не було біля могили. В зелених очах дівчини блиснув глум.
— Певне. Бо мене там не було.
— Який у вас номер взуття?
— Тридцять восьмий.
— Отже, такий самий, як у пані Люсі. То могло бути, що ви того вечора взули черевики пані Люсі і в них вчинили напад на панну Лунде. Тоді сховали черевики в торбу і, залишивши вагомі докази проти пані Люсі, босоніж відійшли від могили, тримаючи свої черевики в руці. Потім узулися й повернулись додому.
— Я не збираюся відповідати вам, — мовила Вікторія.
— Йдеться про вбивство, Вікторіє.
— Ще раз кажу, що не збираюсь відповідати вам, інспекторе Галл. І про вбивство не йдеться. Де ж тоді труп?
Вікторія витягла сигарету, закурила и почала пускати свої майстерні кільця диму. Та цього разу вони в неї виходили не такі круглі й гарні, як я бачив раніше.
Карл Юрген також витяг сигарету. Він глянув на Вікторію, і вона шпурнула в нього коробкою з сірниками. Між ними була відстань у кілька метрів, але вона добре прицілилась. Та Карл Юрген спритно перехопив коробку. Він закурив сигарету.
— Якщо полковник Лунде і Вікторія сказали правду, то всі докази свідчать проти вас, пані Лунде. Ваші черевики залишили найчіткіші сліди навколо могили, відбитки ваших пальців знайдено на викрутці й на револьвері, яким стріляли в доктора Бакке. Я вас хоч зараз можу заарештувати за два замахи на життя.
Люсі мовчала. Вона була бліда, як крейда.
— Хвилинку, — сказав Крістіан.
Отже, тепер його вихід. Ми не домовлялися про це наперед. Але Крістіан підвівся, він збагнув, що тепер його черга. То що — висновки доведеться робити мені? Я розумів: тепер усе залежить від того, що скаже Крістіан.
— Мене з самого початку дуже зацікавив напис на надгробку, — сказав він.
Голос у нього був рівний, незворушний. Так він читав лекції своїм студентам.
— Найдужче мене зацікавила символіка напису. «Трава нічого не ховає». Хто не міг змиритися зі смертю Вікторії Лунде? Або хто хотів, щоб вона взагалі ніколи не жила на світі? Ти любила свою матір, Вікторіє, чи ненавиділа її? Буває, що дівчата в такому віці, як була ти, коли вона померла, ненавидять своїх матерів.
— Я… я любила свою матір.
— Але, може, тобі було важко змиритися з тим, що вона померла?
— Мені… так…
— І, може, тобі було важко змиритися з тим, що твій батько одружився знов?
— Я… я не знаю.
Вона раптом стала зовсім дитиною.
— Чи ви, пані Люсі? Може, вам не подобалося, що ваш чоловік був уже одружений або й віддав усю свою любов першій дружиш? Чи з цієї самої причини такий напис замовили ви, полковнику Лунде? Хто з вас не міг погодитися зі смертю Вікторії Лунде або хто з вас бажав, щоб її взагалі ніколи не було на світі?
Крістіан по черзі глянув на кожного з них. Вони на нього не дивилися.
Тоді він обернувся до мене.
— Сьогодні ввечері перед нашим приїздом сюди у моєму кабінеті в Улеволській лікарні був мій брат. Він зробив дивну річ. Узяв п'ять таблеток тромбантіну — це антикоагулянт, ліки, що розріджують кров, ми їх часто прописуємо хворим, після інфаркту. Він розчинив їх у чашці чаю і випив. Може, ти поясниш нам, Мартіне, навіщо ти це зробив?
— Я хотів узнати, чи ці ліки дають якийсь присмак. Виявилося, що ні. Я відчув тільки смак чаю.
— Мені самому треба було зробити цей дослід, — сказав Крістіан. — Проте я не здогадався. Але того вечора, коли на панну Лунде вчинено замах і її привезли до Улеволської лікарні, я взяв у неї кров на аналіз. Вона здалася мені дуже дивною, була надзвичайно рідка. Рана від удару на лобі була не дуже глибока й за звичайних обставин не могла викликати такої великої кровотечі. Та якщо хтось дав перед тим панні Лунде чашку чаю з тромбантіном, такий удар міг стати для неї фатальним, вона б зійшла кров'ю якби не нагодився мій брат.
— Після мене відразу прийшов полковник Лунде, — мовив я, наче подумав уголос.
Але я знайшов ключ до загадки.