Потім ми їздили до Вроцлава, де виявилося, що за виступи письменникам ще й платять («Венко, венко червоне...»), літали до Єгипту, реготали, приміряючи «арафатки», зверталися один до одного «асляма» (брате), а потім Ігор прикро спіткнувся і мені довелося шукати по крамницях йому черговий ціпок. Я купив міцненьку ковіньку, де за руків’я правив бичачий ріг, бо знав же, що мине трохи часу, й на цю ковіньочку зможе опертися ціла генерація українських поетів, беручи бика за роги.
Як справжній ідальго, він любив подорожувати, і ми ще не раз їздили туди й сюди, їздили в Коломию, до Львова, до Ужгорода, де полюбляли відвідувати дотепну корчму Павла Чучки «Деца у нотаря», а одного разу в Карпатах, у якійсь новітній ресторації, замовили стільки пстругів, що не могли розрахуватися, і нас тоді виручила істинна Героїня України, оперна примадонна Марія Стеф’юк. Ми любили Марічку ще з юнацьких літ, коли вона співала золотим голосом у лісовому ресторані-корчмі «Наталка Полтавка» під Києвом, співала, як правдива гуцулка-підпільниця, як podziemny zolnierz, раділи, коли вона співала в київській та й в італійській опері, і, посмію сказати, прима теж нас любила, садила на своїх спектаклях до царської ложі, й ось великодушно порятувала в Яремчі від боргової ями ще й запросила «на біс» на пструги. Ми ж не знали, що та форелька в Карпатах на вагу золота, шляк би її трафив, і я сказав тоді, ну його, поїдемо в мою Хлипнівку, наловимо карасів та й гулятимемо як душа забажає. І ми поїхали, погуляли, й ото там у човні побачили старого Петрарку-Никандровича, котрий у свої вісімдесят з гаком літ зловив, можна сказати, золоту рибку, зловив у драні сіті свою Лауру, тобто тяжко закохався, бідака, й почав писати вірші. А коли Ігор пішов до дубів і сосон (потім він так і напише мені на «Діві Обиді» — «...з незабутніми враженнями від Річки, Дубів і Сосон...» — рибалка підвів на мене вицвілі, хоч і безнадійно закохані, очі й нарешті спитав про те, що його муляло:
— А ваш товариш — священнослужитель?
— Ні, — відповів я. — Він поет.
Старий Петрарка подумав, поворушив бровами і сказав уже сам до себе:
— Ну, це одне й те саме.
Трояка ружа Марії Матіос
Видите, Марійо моя злотна, що я вам хочу сказати іще раз... Бо я це вам якось уже казав, але ви тоді змовчали, моя срібна, бо як дописали свою «Трояку ружу», то втратили голос, стали гейби німа, як ваша солодка Даруся. Авторові «Синьої книжечки», якого тепер іноді згадують через вас (начебто Марія Матіос — це Стефаник у спідниці чи, може, Стефаник — це Матіос у ногавицях, чого ці критики тільки не вигадають), так от, Василеві Стефаникові пальці викручувало від болю, коли він писав свої новели, а вам, Марійо, голос і мову одбирало, мовби ви її всю «Солодкій Дарусі» віддавали. Ви давно показали сим людям, що вмієте про них повідати й так, й он як, не згірше за тих, що пишуть у теплих ґрантових краях по той бік Карпат, умієте слово модерне про місто сказати (ади, секс і місто! маєш!), вдатні помольфарити над українським трилером із сокирою, що лежить за дверима не тільки у Бога, і так само годні поворожити над антибульварним романом із кучерявим (по-вашому, Марійо, п’яненьким) президентом. Бо ви, злотна моя, всього надивилися-набачилися в цьому короткому житті, але в годину найглибшого болю, коли після чергового граційного рядка западає бездонна темрява, вас обступають тіні незабутих предків, і тоді ви, Марійо, як сновида, робите два кроки вліво, потім два кроки вправо, авжеж, саме так ви розпочинаєте танець-вертання у свої буковинські Розтоки під трагічну мелодію «гора-маре». В село, в село, яке топтали три імперії, та не дісталися його коріння, — там ваша мова не пішла за Йорчиху (на цвинтар, по-вашому), саме там ваша правда, і сила, і воля. Казав же Григір Тютюнник іще тоді, як критики-чудопали ділили нашу прозу на міську та сільську, що коли в місті немає ні мови, ані характерів, то на зміну всьому письменству йде література сільська. Й ось тепер, коли ми знов знудьгувалися за характеротворчою психологічною прозою, забанували за живою мовою, в якій дебільний комп’ютер підкреслює кожне слово червоним, ви, Марійо, написали нам гірку драму про Дарину Ілащук, «німу» солодку Дарусю, солону сльозу, даруйте за патос, на щоці народу.
Якщо ледачий спитає мене, про що ця повість, себто попросить переказати її сюжет, я німуватиму, як Даруся. Ну, хіба ж це велике диво, що десятилітнє дівча, до якого лукавий гебіст підлестився цукоркою, розповіло чистісіньку правду про те, що до їхньої хати вночі приходили лісові вуйки і тато давав їм бринзу? Ні, Даруся могла розповісти щиру правду й без півника-льодяника, бо її ніхто ще не вчив брехати. Вона була дитиною й іще не знала, що диявол ніколи не творить зло у своїй личині. Для цього він оселяється в людях чи приймає їхню подобу.
Та саме з цієї хвилини правдолюбства починається неперебутня трагедія — не лише особиста драма Дарусі, а крах, фізичне вибавлення цілого роду Ілащуків-Яків’юків. І то, певна річ, не через діточу щирість. Думаю, помиляється Дмитро Павличко, коли пише в «Літературній Україні», що «...мати її повісилася, бо жити на світі з дитиною, яка начебто зрадила через свою непорочність, не змогла». Ні, причина цього самогубства, бігме, значно глибша. Мати, а тим більше така, як Матронка, ніколи б не осиротила свою дитину через безвинний гріх. Фатальний відчай був у тому, що нічну правду випитав у маленької Дарусі її, Матронин, кат, котрий десять літ тому жорстоко поглумився над нею. Вона тримала той невигойний біль у собі за сімома печатями, бо думала, що про цей, теж безвинний, гріх не відає жодна душа, вона була певна, що Бог таки є на світі й той кат за її муки давно зогнив, а він так знагла з’явився, щоб зробити з її рідної дитини грішницю. Завважмо страшну мітологічну прикмету: Матрона повісилася на своїй розкішній косі, яку так уподобав колись її ґвалтівник. Але насправді запродала Ілащуків не малолітня донька, а, звісно ж, дорослі люди.
Ні-ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті та помсти, — кажете ви, Марійо, і як добре, що не спокусилися на кон’юнктурний момент і не зробили Михайла Ілащука героєм УПА, а його дружину Матрону зв’язковою. Ви показали найбільший талант маленької людини — піщинки сього світу — уміння радіти життю, тішитися тим, що дала природа, тішитися собою і тими, хто поруч. Та навіть такого (а може, найбільшого!) дару нам не можуть пробачити, кажете ви ще й у сумно-щемливій, як голос дримби, драмі попередній — «Іван Цвичок». Чейже життя, як і люди, мстиве за радість. А особливо якщо радість для двох — величезна...
Пристав був до солодкої Дарусі — самота до самоти — нетяга Іван Цвичок, теж чоловік непевної долі, дивак-пришелепок, можна сказати, як на сторонній тверезий розум, але чи не єдиний майстер від дримби на всі довколишні гори. Тож обігріли, нарешті, дві захололі душі одна одну — голову до голови притулили та й німують обоє і на нормальних людей не зважають... сидять собі отак — і світ їх не обходить. Іван у дримбу грає, а Даруся його слухає. Агій, люди добрі, коли це й кому було дозволено, щоб на нас не зважати, щоб ми жили, як усі, а хтось виціловував собі радість із простого залізка, хоч би й такого, як ота дримба? Коли це й кому пробачав сей світ таку розкіш — щоб він, грішний світ, когось не обходив?
І тут вам, Марійо, передають вітання не лише Стефаник, а ще, може, нижчий уклін — автор «Тіней забутих предків», чиї Іван та Марічка теж дивилися в небо більше, аніж на земне ґаздування, та від того й покотилося в урвище їхнє щастя. А ще ген із волинської далини махає вам білосніжним рукавом панна Леся, чиї Лукаш та Мавка теж посміли були на нормальних людей не зважати. І, врешті-решт, посилає вам три зозулі з поклоном уже згаданий нами Григір Тютюнник — за всевишню любов, яку, бачимо достеменно, розпинали в усі часи і повсюдно.
Так сталося й з Іваном Цвичком та Дарусею, котрі любі та милі були сему поспільству своїми бідами, причинністю і недугами, але стали впоперек горла несамовитою радістю. Ніщо не викликає в людей такої підозри і злої цікавості, як чуже щастя, — тоді вони стають слугами сатани, який і найдобріший учинок обертає на зло. Навіть зворушлива до сліз щедрість сержанта, котрий п’ятнадцять діб наглядав за арештованим Іваном Цвичком, а потім подарував йому армійський одяг, — теж обертається фатальним злом.