Пам’ятаю, як перш ніж знімати «Вир», на роль Тимка пробували Михайла Тютюнника — небожа Григорія, сина Григора. «Не грає, а живе в „шкурі“ Тимка, — казав про нього Сацький. — Мишко тут кращий за професійних акторів». Однак чиновники Держкіно УРСР заборонили знімати Михайла: «Тютюнники — вони всі крамольники. Досить того, що ми дозволили екранізувати „Вир“». Тоді Сацький обдзвонив усіх державних лауреатів, усіх орденоносців, Героїв Соцпраці, депутатів, членів ЦК і т. д. (було, бач, щось і наївне у цьому суворому чоловікові), але знов-таки у запальних суперечках тільки нажив собі ворогів, а на роль Тимка... виписали з Москви Тараторкіна.
«Гаразд. Житиму далі. Але як писати, як? Брехати треба вчитися. Щоб література служила тільки мені, а не людям», — гірко іронізував Олександр Сацький у своєму щоденнику. Однак брехати він так і не навчився, та й ніколи цього не прагнув. Талант прозаїка у тому й полягає, що навіть небилицю він робить правдивішою за бувальщину.
Якось мені довелося побувати з Олександром Сацьким у Мінкульті на офіційному обговоренні однієї п’єси про війну в Іспанії. Зайшла дискусія, зокрема про епізод, де партизан збиває з автомата літак, що летів низько над землею. Котрийсь із чиновників запевняв, що це неможливо — збити літак з автомата. Сацький подивився на нього з іронією і раптом сказав:
— Знаєте що, голубчику? Літак іноді й сам падає. Навіть без автомата.
Перед очима один день ранньої-ранньої, молодесенької весни, яка іще не цвіте, а тільки тремтить у передчутті того цвіту. Олександр Сацький гукнув мене до себе на дачу (робота в кіно таки дозволила йому купити будинок у Ворзельському лісі), і там, при багатті та при донебесних соснах, ми гомоніли до смерку. Про Тютюнника і Земляка, про Шукшина і Астаф’єва, Довженка і Тарковського, а найбільше він говорив знову ж таки про свої Пологи, про той куточок Запорізького краю, який випровадив його у широкий світ, але й від себе не відпускав, не відпускав...
Господар діставав з льоху домашнє вино (він його сам робив, хоча до спиртного був зовсім байдужий), — оце з яблук, оце зі смородини, — і на душі було світло й погідно, і здавалося, що попереду ще тисячі й тисячі отаких днів, попереду — вічність. Тоді я не знав, що з отієї вічності Олександрові Сацькому залишилася крихта, що невдовзі гримне Чорнобиль, і ми, кияни, похапавши на оберемки дітей, кинемося наосліп хто куди, і того ж чорного року відійде за обрій скорботи мій старший товариш.
А того березневого дня на прощання він подав мені пучечок пагонів:
— Постав удома у воду. Це форзиція. Через день-другий спалахне жовтим цвітом.
Так воно і було... Ясний жовтий цвіт. У народі його називають золотим дощем.
І тепер, як тільки надходить рання весна, ще несмілива, ще молоденька, яка тільки-но пробивається крізь мерзлоту, а ще коли десь побачу, як засвічується кущ форзицїї, завжди згадую Олександра Сацького. І хоч душу огортає жовтий смуток, хочеться працювати, хочеться щось робити...
Політ в’язня
Розмова з Тарасом Мельничуком, почасти ним же записана та доповнена рукою поета місячної ночі
Бачу. Він лежить на підлозі у найменшій кімнаті Ірпінського будинку творчості й хапливо записує на окрайцях паперу слова, що линуть до нього десь із неба. А може, летять від самого місяченька, якого він так любив, що рука сама тяглася до пера, коли той засвічувався у небі. Він худий, довгочубий, бородатий, сивий, схожий на мольфара чи й самого Саваофа. На зібганій постелі сидить, як пані, кицька на ймення Катруся й не зводить здивованих очей з поета, котрий уже знемагає від повені місячного сяйва, від повені слів, до яких він промовляє уголос:
«Годі! Я вже не здужаю вас записувати, ходіть собі далі, а мені дайте спокій».
Але слова не слухаються його й рівно лягають на папір з-під змореної руки, як лягає зерно в розпушену землю з твердої долоні сівача. Бо це були слова, суджені Небом тільки йому, Князеві Роси, і вони знаходили його на землі повсюдно, знаходили й там, за сімома тюремними мурами, куди не міг зазирнути навіть місяць.
Тараса Мельничука кидали за ґрати двічі, та, власне, усі свідомі літа його ловив і ловив цей світ — і то не лише у філософському, сковородинівському сенсі, а в прямому значенні цього слова.
Він уже був лауреатом Шевченківської премії, а не знав достеменно, чи реабілітований, чи ні, бо ті, хто гнався за ним усе життя, й далі правили світом і реготали на згарищі його батьківської хати.
Так випало, що якраз після вручення Тарасові Мельничуку Шевченківської премії в березні 1992 року він, перш ніж повернутися до Коломиї, зупинився на тиждень у мене, в київській квартирі. Хворий, із тяжким кашлем, поет майже не виходив з помешкання, але так само, як і в Ірпені, навіть ночами не хотів лягати в ліжко, примощувався обіч нього на підлозі й час від часу щось занотовував собі на клаптиках паперу.
Свідомий того, що цей сивобородий мольфар слова, схожий на бога, у справедливому майбутньому стане гордістю української літератури, я занотував розмову з Тарасом Мельничуком «для друку». На деякі запитання він записав відповіді власного рукою, а тому цей діалог не є спогадальним, коли в пам’ять втручається ще й уява. Це — живе слово поета, слово-свідчення, яке він записав рівно за три роки до свого безсмертя.
— Я людина-сова. Сич, пугач. Людина ночі. Людина місяця. Я з місяцем ходив по горах, вилазив на скелі. Любив його, і він — мене. Місяць піднімав мене у височінь, диктував метафору і малював образ Бога-Творця. А Ісус був у серці. І я знав: хай буде слово мале, але живе, як росина. Бо що з того, що море велике, як вода не годиться. Тож нащо у Бога й день, як у мене, козака, є місяць. Я вдень не пишу, тільки вночі.
— А буває так, що тобі взагалі не пишеться?
— Ні, я такого не знаю, бо ніколи себе не силую. Ніколи не кажу собі, що мушу писати, воно само приходить. Я зовсім не напружую мозок. Віршів у мене пропало набагато більше, ніж є. Я фізично неспроможний записати усього, що мені являється. Хотів би написати роман, та не маю сили навіть занотувати автобіографію. Іноді мені здається, що дивлюся на світ мертвими очима. Але часом спалахує іскорка. І коли напишу кілька рядків, то оживаю. Слово дає мені живлення. Це взаємодія: я оживляю його, а воно — мене. Однак мозок і серце ніколи не треба ґвалтувати. Цей світ мусить працювати без напруги. Хоча... Я нічого не можу довести до пуття. Написав, розкидав, загубив. Що ти хочеш з блукальця? Ненавиджу, коли хтось прибирає мені в кімнаті, на столі. Тоді я нічого не знаходжу. Видиш, коли я мав свою хату, яка згоріла, то там була тиша, спокій. Тільки я і Бог. Там я дуже швидко набирався сили. Позаторік з 19 на 20 серпня (це мій день народження) зробили мені подарунок — спалили хату. Душу спалили. І я знаю палія.
— Чому ти не подав до суду на нього?
— Навіщо? Що він відшкодує? Вірші за мене напише? Тепер я місця собі не знаходжу. А думки, цікаві образи приходили до мене й сьогодні. Та й утекли. І більше не повернуться. Вони до мене ніколи не вертаються, якщо відразу не запишу. Слово — жива істота. Воно світиться. А поет — посередник між Богом і людьми.
— Ти віриш у Бога?
— Я його відчуваю. Навіщо вірити чи не вірити? Він є. Це мій Бог. Творець. Він рятував мене від смерті навіть тоді, коли я сам не хотів жити. А я часто просив собі смерті. В народі кажуть: «Дощу і смерті не проси». Я ж просив. Завжди був у конфлікті зі світом. Навіть із рідними. Завжди був самотнім.