Цієї миті пролунав постріл із гранатомета. Я не військова людина, але специфіка моїх наукових інтересів призвела до того, що я почав знатися на легкій та важкій стрілецькій зброї. Ручний протитанковий гранатомет. Вибух. Я з подивом побачив, що голова чудовиська дивно затремтіла. Воно захиталося, а потім голова впала прямо на мене, і я знепритомнів.
(Більше про Шпиля можна дізнатися в романі «Одного разу на Дикому Заході», книжці оповідань «Івченко об'єднує Україну», а також в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).
Розділ 2
План дій
Прокинувся у лікарняній палаті. Щоправда, трохи дивній, без вікон. Двері були, а вікон — жодного. Але це я помітив потім. Наді мною стояв чоловік у білому халаті й плескав мене по щоках.
— Він прокинувся, — сказав чоловік у халаті — мабуть, лікар. Дивився кудись убік. Там я помітив іще одного — в костюмі й краватці. Лисуватий, із неголеною пикою і уважним поглядом. Лікар вийшов.
— Добрий вечір, — сказав чоловік у костюмі.
— Хто ви? — спитав я.
— Не впізнаєте? — Він здивувався, аж, здається, трохи образився. — Що, телевізора не дивитеся?
— Немає часу, — розвів я руками.
— А про Пастора чули?
— Про Кривавого Пастора?
Так звали одного з київських можновладців, героя анекдотів і мемів.
— Чув. А що?
— Так я ж і є — Кривавий Пастор. — Він посміхнувся.
— Ви?
— Я. Як почуваєтеся?
— Де я?
— У бункері, глибоко під землею, тут ми можемо бути в безпеці.
— Я б не був такий самовпевнений. Що з моїм охоронцем?
— Усе добре, він живий і здоровий.
— Він виявив героїзм.
— Я знаю. — Пастор кивнув.
— Звідки взявся гранатомет? — я згадав бій у центрі Києва.
— Вам просто шалено пощастило. Боєць повернувся з АТО і, порушивши закон, привіз із собою трохи зброї, яку зберігав на квартирі в коханки. Коли почув стрілянину, втрутився.
— Він урятував мене.
— Так, пане Владюшо, я знаю.
— У нього ж не буде неприємностей через ту зброю?
— Ні, ми все оформили так, ніби він виконував бойове завдання. Знешкоджував російських терористів, які хотіли захопити заручників у центрі нашої столиці.
— Що це за маячня?
— Нам же треба було якось пояснювати. Не розповідати ж про чотириметрове одоробло, яке кидалося машинами! До речі, що це було?
— Для чого я вам потрібен?
Пастор замовк. Витримав довгу паузу, уважно подивився на мене.
— Я — віруюча людина.
— Добрий початок, — усміхнувся я.
— Тут немає нічого смішного! — образився Пастор. Я промовчав. Він невдоволено дивився на мене й чекав. Я теж чекав. — Мені огидна вся ця маячня з чудовиськами!
— Це і все, що ви хотіли мені сказати?
— Ні! — Він аж гримнув на мене. — Не все! Я чесно скажу, що до останнього був проти вашого залучення. Віруюча людина не може визнавати чудовиськ! Я вірую в Христа, а не в цей непотріб!
— І хто ж вас переконав?
— Наші західні союзники. Вони попередили, що Росія розгортає сили духовної оборони, щоб спробувати нас перемогти. Я поважаю наших союзників, тому мусив дослухатися до їх застережень. Саме вони запропонували нам вашу кандидатуру як найкращу для протидії російським планам. Ми знайшли листи, де ви описували приблизно те саме, про що говорили союзники. Це змусило нас розшукати вас і привезти до Києва.
— Я приїхав до Києва сам. Що ви хотіли мені запропонувати?
— Ми мобілізуємо вас для організації протидії російським силам духовної оборони.
Я зареготав. Одразу заболів бік.
— Я знову не сказав нічого смішного! — гримнув Пастор.
— Ви можете мобілізувати простого громадянина Бар-Кончалабу. Але якщо ви хочете, щоб вам допоміг учений Владюша Бар-Кончалаба, про це треба попросити.
— Ви нахабнієте! — крикнув Пастор.
— Я — єдиний у цій країні фахівець із чудовиськ. — Я говорив тихо і посміхався. — Вам більше немає до кого звернутися!
— Є ще професор Чеснаков!
Тут я вже зовсім розреготався.
— Ви, бачу, якийсь занадто веселий.
— Ну, бо ви ж жартувати вирішили.
— Професор Чеснаков — доктор наук, на відміну від вас, людини, яку виключили з третього курсу інституту!
— О, радий, що знаєте мою біографію. Але, по-перше, Чеснаков — доктор педагогічних наук, а це, вибачте, дно. По-друге, він знається на чудовиськах не більше, ніж дика свиня на апельсинах.