— Добрий день. Мене звати Тетяна Павлівна. — Жінка подала мені руку. Я потиснув. — Буду забезпечувати зв’язок із шефом і всіма державними органами, розв’язувати проблеми.
Вона була спокійна і зосереджена, сподобалася мені.
— Це ризикована справа, — попередив я. — Швидше за все, нас уб’ють.
— Мій чоловік загинув під Іловайськом. Це моя війна, — відповіла спокійно. Її погляд анітрохи не змінився. Я поважав ось таких людей — випалених горем. Хтось перегоряє на попіл, а хтось кам’яніє. У цій жінці я міг бути впевнений. — Доведеться трохи почекати, поки підготують усі необхідні документи і привезуть гроші.
— Добре. В мене є кілька справ, де знадобиться допомога державних органів.
— Ось поруч мій кабінет. Я тепер буду працювати тут. Ходімо.
Її кабінет був невеличкою кімнатою зі столом і двома стільцями. Жінка відкрила свій ноутбук і подивилася на мене.
— По всій країні треба організувати масове варіння борщів. У всіх містах і селах. Не знаю, як це правильно оформити. Може, влаштуйте Всеукраїнський фестиваль борщу чи щось таке. Борщ мусять варити у всіх бюджетних закладах. Залучіть приватний бізнес, борщ має бути на всіх місцевих заходах. Провели суботник — зварили й поїли борщу. Тисячі, десятки тисяч борщів мають варити щодня. — Я подивився на Тетяну Павлівну вона швидко набирала. — Це справді необхідно. Вся Україна мусить варити борщ.
— Добре. Думаю, ми зможемо це організувати, — кивнула вона. — Але я прошу вас пояснювати мету, якої ми мусимо досягти. Я довіряю вам і знаю, що якщо ви про щось просите, значить, це потрібно, — але нам доведеться пояснювати свої дії першим особам у керівництві. Тому необхідні якісь аргументи.
— Нам потрібне прикриття з повітря.
— ВПС і ППО у вашому повному розпорядженні. Є відповідне розпорядження шефа, доведене до Генштабу. Всі збройні формування з вами співпрацюватимуть.
— ВПС і ППО вчилися воювати з ВПС. У нас ворог іншого характеру, супроти якого ВПС можуть бути безсилі.
— І як ви забезпечите прикриття з повітря?
— Спробуємо активізувати вітчизняних героїв, які можуть літати. По-перше, це Людина борщу. Вона може літати зі швидкістю до двох тисяч кілометрів на годину. Але для цього їй потрібно багато енергії. Її вона може отримати лише з позитивних емоцій, пов’язаних зі споживанням борщу.
— Але в Україні й так їдять борщі! — Тетяна Павлівна була трохи роздратована.
— Їдять, але не звертають уваги на смак. Для більшості це просто рядова, звичайна їжа. Нам треба відчуття свята. Фестивальні заходи викличуть потрібні нам емоції і дадуть змогу зарядити Людину борщу.
Вона уважно подивилася на мене. Я помітив у її очах ненависть.
— Я знаю, що ви зараз думаєте. Ваш чоловік загинув на передовій, країна в небезпеці, а цей блазень верзе якусь ахінею про борщі, на яку витрачатимуться державні ресурси. Але річ у тому, що все серйозно. Незвично, дивно, але серйозно. Від наших дій залежить доля країни. Ми або програємо і перетворимося на Південно-Західний федеральний округ, або дамо відсіч.
Вона подумала, кивнула.
— Всеукраїнське свято борщу?
— Так точно. Масштабне, велелюдне свято. Нехай запалають багаття на центральних площах усіх міст і селищ, борщ мусить варитися у величезних чавунах і роздаватися натовпам. Потрібна потужна інформаційна підтримка. Телебачення, інтернет, усі мусять говорити про цей фестиваль.
— Критики скажуть, що це свято під час чуми.
— Зробіть фестиваль борщу патріотичним дійством, спробою гастрономічного спротиву окупації. Можна супроводжувати акцію збором коштів для АТО, але головне не гроші, головне — побільше варити борщу і вживати його у святковій атмосфері.
— Зрозуміла, зробимо. Вже сьогодні вдень борщ будуть варити. Що ще?
— Поки що все.
— Як ми будемо підтримувати зв’язок?
— Телефони слухають, і розташування абонента легко вирахують, — попередив я.
— Здогадуюся, — кивнула вона. — У мене є скринька у два-мережі.
— Це варіант.
— Американці запропонували допомогу із супутниковим зв’язком. Ми можемо використовувати їх можливості, вони запевняють, що там ми будемо захищені від прослуховування. Вони дали нам рації.
— Але тоді вони будуть відстежувати нас.
— Це на випадок термінового зв’язку.
— Поки що обійдемося без допомоги американців, а там уже як піде.
У двері постукали. Зайшов чоловік у камуфляжі. Високий, широкоплечий, із великим опіком на обличчі.
— Добрий день, — сказав він.
— Це — Олег Зубченко, той боєць, що допоміг у Києві. Ви хотіли його бачити, — пояснила Тетяна Павлівна.