— О, добрий день, пане Олеже. — Я підвівся і подав бійцю руку. — Дуже вдячний вам за допомогу. Без неї, боюся, нам би були кранти.
— Завжди радий допомогти добрим людям. — Він усміхнувся. — Мій позивний — Бухгалтер.
— Ви воювали?
— Так, я командував загоном добровольців, потім потрапив у полон, утік, зараз на лікуванні. — Він показав на праву ногу.
— Що з ногою? — спитав я.
Він задер штанину. Я побачив металевий протез. Ноги не було по коліно.
— Я тепер частково термінатор, як бачите.
Він усміхнувся, а я скривився.
— Хотів вам запропонувати службу… — показав на ногу, мовляв, не знав про поранення.
— Так пропонуйте. Протез дуже хороший, із ним я майже здорова людина. Бігаю щодня, нормально можу керувати автомобілем. Навіть битися можу, вже вивчив кілька прийомів.
— Чому ви втрутилися тоді? Ви ж розуміли, що ризикуєте.
— Та не дуже я ризикував. Той товариш був занадто зосереджений на вас, на мене уваги не звертав. Я став на балконі, добре прицілився і садонув із РПГ просто в голову. Вибачте, що голова впала прямо на вас і ледь не розчавила. Не думав, що так станеться.
— Вам не було тоді страшно? Це ж чудовисько.
— Було, але на війні вчишся контролювати страх.
— Але що примусило втрутитися?
— Я подумав, що то сепар.
— Сепар?
— На ньому була якась дивна військова форма, а ще ж він по-кацапськи лаявся. Схоже лаялися сепари. Ну, а в мене до них є деякі запитання. Та й РПГ був якраз під рукою. От я і вистрелив. — Він усміхнувся.
— Ну що ж, іще раз дякую, ви врятували нас, — сказав я.
— Ви говорили про якусь службу? — спитав Бухгалтер.
— Так. Але я одразу мушу сказати, що це радше схоже на самогубство. Думаю, протягом тижня мене й людей, які працюватимуть зі мною, вб’ють. Це без пафосу — кажу як є. Шансів успіху нашої справи майже немає.
— Тоді для чого за неї братися?
— Бо іншого виходу теж немає. Або ми спробуємо і нам дуже пощастить, або нас буде знищено. Такий, не дуже добрий вибір. На кону майбутнє України.
Бухгалтер спокійно подивився на мене. Я не сумнівався, що він вирішить.
— Ну, коли я був у полоні, шансів було не більше. Я готовий.
— У вас є близькі? Люди, через яких на вас зможуть впливати? Це, до речі, стосується всіх. — Я подивився на Мовчуна і Тетяну Павлівну. — Кремлядь швидко вийде на них і спробує маніпулювати вами. Якщо є змога, їх краще вивезти з країни. Кудись подалі, в Європу, а краще за океан, в Америку.
— Наші союзники в Європі можуть допомогти, — пообіцяла Тетяна Павлівна. — Моя донька вже за кордоном. Якщо у вас є близькі родичі, звертайтеся.
— Моя дівчина вагітна. Восьмий місяць, — сказав Бухгалтер.
— Ми вивеземо її, — пообіцяла Тетяна Павлівна.
— Ну, тоді я в команді.
— А ти? — Я спитав Мовчуна.
— Батьки померли, дружина пішла. Хіба що кота вивезти. — Він розвів руками.
У двері постукали. Зазирнув якийсь хлопець у камуфляжі.
— Усе готово, — доповів він.
— Ходімо.
Тетяна Павлівна повела нас до великого приміщення, в якому на стелажах лежала зброя.
— Вибирайте, кому що потрібне. Дозволи на зброю готуються, але зайвий раз нею краще не світити. Ми не хочемо афішувати вашу діяльність правоохоронним органам, тому не сповіщаємо про вашу групу. Якщо затримають, тоді вже визволятимемо.
Мовчун із Бухгалтером упевнено вибирали зброю, вантажили боєприпаси в наплічники.
— Беріть на кілька днів. Далі зможете замовляти все через мене, — сказала Тетяна Павлівна. Хлопці кивнули.
Невдовзі ми були вже при зброї. Кожен у доброму бронежилет! у всіх каски з тактичними окулярами й набори наколінників та налокітників.
— Нам потрібен одяг. Не хочемо світити камуфляжем, — сказав я.
— Гроші у вас будуть. Заїдете в магазин і купите, що потрібно, — відповіла Тетяна Павлівна. — У вас буде свій мікроавтобус. Він зареєстрований на приватну фірму, звичайні номери. Якщо знадобиться інший транспорт — сповіщайте.
— Гаразд, — кивнув я. Хлопці вручили мені автоматичний пістолет Стєчкіна й кілька гранат.
Потім нам принесли документи, паспорти з нашими фотографіями, але на інші прізвища.
— Вивчайте свої нові ПІБ. — Тетяна Павлівна усміхнулася. Я став Колобовим Ігорем Петровичем, уродженцем Черкащини. Окрім паспортів, нам усім видали водійські посвідчення та посвідчення співробітників Адміністрації Президента. — Так, ось перепустки по всій території України на гербовому папері. У перепустках сказано всім органам влади сприяти вашій діяльності. Так, а ось гроші. Сто тисяч готівкою, купюри не нові, від двадцятки до сотні.