Я ж усе чітко та зрозуміло виклав у зверненні. Пояснив важливість напряму, яким займаюся, запевнив, що готовий допомогти захищати країну. Будь-хто може рити окопи чи бігати з автоматом, а ось на чудовиськах знаюся лише я. Але державний механізм в Україні досяг такого ступеня деградації, що моїх звернень просто не помітили. Чиновники помічали лише можливість заробітку, а питання безпеки країни їх зовсім не цікавили.
— Слухай, а вони справді існують? — спитав військком. Він важив центнер із гаком, мав товсту шию, діжкоподібний тулуб, довгі товсті руки й черевце, що випиналося з-під кітеля. Цілий ведмідь у формі. Але у нього несподівано затремтів голос. Я відчув це хвилювання і задоволено усміхнувся.
— Стикалися з ними!
— Звідки ти знаєш? — Військком перелякано подивився на мене.
— Бо люди, які стикалися з чудовиськами, значно відрізняються від тих, у кого це ще попереду.
Військком закивав, на його лобі виступив піт, хоч у будівлі було досить-таки прохолодно. Але він сидів укритий потом, наче в сауні, і весь тремтів.
— Що це було? — поцікавився я.
— Шпиль, — тихенько прошепотів він.
— О, та ви знаєте, як його звуть! — Я здивувався, бо зазвичай люди не знали, як звати чудовисько, з яким вони зустрілися.
— Знаю. Ось. — Військком вийняв з-під стола якісь аркуші. Я придивився до них. Усміхнувся. Це була відксерена книга «Сто чудовиськ України», заборонена ще за Кучми. Моя книга. Пожовклі, затерті аркуші, видно, що пройшли через руки десятків, якщо не сотень читачів. — Це ж ти — автор?
— Я.
— Ти все точно описав. Ну, про Шпиля. Дуже точно. — Військком витер піт. — Я думав, що Бар-Кончалаба — це псевдо.
— Коли видавав цю книжку, був такий дурний, що поставив справжнє прізвище, — знизав я плечима.
— Тебе ж тоді посадили?
— Так, на три роки у СІЗО.
— І як ти звідти вийшов?
— Помаранчева революція. Мене випустили через тиждень після третього туру.
— Ти ж сам стикався з ними? — пошепки спитав військком.
— А як би ще я їх вивчив? Із книжок про них не вичитаєш, треба було досліджувати все особисто, у полі.
— Кажуть, ти весь у шрамах.
Мабуть, йому вже доповіли. Коли я вийшов із роздягальні в самих трусах, щоб проходити медкомісію, коридор приголомшено замовк. Півсотні чоловіків ошелешено роздивлялися мене, наче справжнє диво. Розступалися, пропускали всюди без черги. Так само дивувалися і лікарі. Жоден не спитав, звідки ті шрами та опіки. Люди не хочуть знати страшного. Воно їх вабить, але більшість краще втече, ніж ризикне. Таких божевільних, як я, мало.
Закасав рукав на правій руці. З десяток шрамів.
— Ось це — слід від зубів Невидимця. Ось це — від стріли Стрибунця, а це — мене намагався схопити Ведмеслуга. Ось це….
— Досить, досить! — Військком замахав руками. — Опусти рукав!
Я опустив. Військком важко дихав.
— Я розумію, що це дурниці. Такий фахівець, як ти, мусить сидіти при штабі, при Генеральному штабі, і допомагати порадами там. Але я нічого не можу зробити. — Він зітхнув і розвів руками. — Єдине, що від мене залежить, — це військова частина, куди ти потрапиш. І тут ти можеш обрати. Механізована бригада, десантники, артилеристи, зв'язок, прикордонники. Куди скажеш, туди й поїдеш.
— А що б ви порадили?
— Не знаю. Мабуть, артилеристів. Їм хоч в атаку не ходити.
— Тоді давайте до артилеристів.
— Добре. Тільки вони через кілька годин уже від'їжджають. Автобуси тут. Вас повезуть у навчальну частину, кудись під Київ.
— Я готовий, речі зі мною.
Військком підвівся. Обережно, з деяким переляком підійшов до мене, подав руку, потиснув мою. Він поводився так, наче боявся, що я будь-якої миті можу стрибнути і перегризти йому горлянку.
— Слухай, а можеш мені підписати цю книгу? — Він узяв стос аркушів і гарну, мабуть, дорогу, ручку зі столу.
— А де ви її відксерили? — спитав я. Весь наклад знищили. Навіть у мене «Ста чудовиськ» не залишилося. Була схованка з десятком книжок на дачі, але есбеушники, які вели справу, знайшли і її.
— Я за цю копію заплатив сто баксів. За сто баксів у цій країні все знайдеться, — нервово посміхнувся військком. Тримав переді мною аркуші ксерокопій. Знайома обкладинка, яка мені колись так подобалася. Я на човні з чудовою білявкою відбиваюся веслом від рептилоїдів. Вивів чорнилом: «Бажаю ніколи не зустрітися з героями цієї книги. Владюша» — і поставив гарний підпис, схожий на пагоду.
— Дякую! — прохрипів військком, нахилившись до мене. — Якби міг, я б допоміг, але зараз нас дуже душать, щоб давали план призову. Нічого не можу зробити. — Він зітхнув і знизав плечима.