— Нам треба поговорити сьогодні. Прошу. — Я показав на музейні двері.
— Я поспішаю, у мене зустріч в облдержадміністрації і…
— Щось незрозуміло? — невдоволено спитав я і відчинив двері. Хлопці поклали руки на пістолети під куртками.
— Ні, ні, все зрозуміло! Звісно, я вас прийму! — Директор намагався вдавати, що він спокійний, але виходило погано. Ми пройшли всередину. Там стояло кілька співробітників і здивовано на нас дивилося. — Що, що ви хотіли?
— Поговоримо у вашому кабінеті, — сказав я. Директор затремтів, але не насмілився суперечити. Пройшли в його кабінет із різними дерев’яними панелями, картинами та статуетками.
— Я слухаю вас. — Директор витер піт.
— Нас цікавить козачий казан. Той, рекордний. Найбільший казан в Україні. Нам він потрібен на кілька днів, — сказав я і побачив, як у директора засмикалося око, а дихання стало хрипким. Якщо раніше він нервував, то зараз злякався. Надзвичайно злякався.
— Що значить «потрібен»? Це музейний експонат! Історична реліквія! Ви взагалі про що? — закричав він.
Я показав йому посвідчення співробітника Адміністрації Президента. Директора аж заціпило.
— Питання важливе. Де казан?
— Він… він… він… експозиція! — видихнув директор.
— Веди.
Нас провели на другий поверх. Там була велика зала з експозицією козацької доби. Раніше тут був зал, присвячений комуністичному підпіллю часів Другої світової, але потім пріоритети змінилися, козаччина стала важливішою за підпілля. Козацькі жупани та шаровари, шаблі, мушкети, гарматки, фрагмент стіни Журбівської фортеці з намальованими захисниками, стяги, монети, горщики. А он і казан — величезний, на кілька тонн. Щоб заперти його до музею, довелося вивалювати стіну. Казан знайшли вже за незалежності чорні археологи. Він був завеликий, хотіли просто розбити його на шматки і здати на брухт. Але я дізнався про казан, повідомив СБУ, і знахідку було врятовано. Потім ще й кампанію в місцевій та загальноукраїнській пресі почав — про те, що казан — символ козацтва, прихований від царату, — нарешті дочекався самостійності України. Казан занесли до музею, і він став окрасою експозиції.
— Стійте, не лізьте! Це ж експозиція! — аж скрикнув директор. Я не звернув уваги, переступив через невеличкий парканчик і підійшов до казана, під яким було червоне картонне багаття. — Ну що ви робите! Ой! — зойкнув директор, отримавши від Мовчуна стусана в бік. Замовк. Я усміхнувся, торкнувся казана. Хотів відчути його чавунну важкість. Не знав, хто й коли зробив його, такого величезного, а потім сховав у землі, але знав, для чого він потрібен.
— Лайно! — аж скрикнув я і забрав руку. Потім знову торкнувся. — Лайно!
Директор кинувся тікати. Мовчун перечепив його ногою, директор покотився, Мовчун стрибнув на нього і притиснув до підлоги. Тітонька-наглядачка перелякано зойкнула. Я перестрибнув парканчик і був уже біля директора.
— Де казан? — спитав тихо.
— Що? — спитав він і отримав ляпаса.
— Де казан?
— Он він! — Директор кивнув на експозицію.
— Це муляж із пофарбованого картону. Добрий, але муляж. Де казан?
— Я не знаю. Як це картон? Він чавунний, він… — почав брехати директор і знову отримав по обличчю.
— Пристрелити тебе прямо тут? — спитав я. Директор затремтів. — Де?
— Вони забрали його! Вони примусили! Примусили! Погрожували вбити!
— Хто?
— Вони! Якісь люди! Я не знаю, хто вони! Вони примусили мене! Погрожували онуці, Машеньці! У них була зброя!
— Коли вони забрали?
— Ще минулої весни! В мене не було іншого виходу! Не було! — Директор почав ридати. — Вони б убили і мене, і Машеньку! Вбили б!
— Куди вони його забрали?
— Не знаю! Не знаю!
— Заберіть його і потримайте, — наказав я хлопцям. Вони витягли директора із зали. Я підійшов до наглядачки, жіночки років під шістдесят, із зачіскою, у строгому костюмі й спідниці. — Ви ж знаєте, що сталося? — спитав у неї.
— Знаю. — Вона кивнула. Я помітив, із яким презирством вона дивилася на свого керівника. — Ті люди не погрожували, а заплатили. Директор одразу купив квартиру для онуки й собі нову машину.
— Хто вони були?
— Не знаю, троє чоловіків, років за сорок. Вони розмовляли російською, не так, як розмовляють у Журбах.
— Росіяни?
— Швидше за все. Вони запропонували гроші, мабуть, великі, бо той покидьок погодився.
— Як вони винесли казан із музею?
— Вони розбили його.
— Розбили?
— Прямо тут, на шматки. Били довго, було чутно на вулиці, але директор збрехав про ремонтні роботи. Потім іще тиждень робили муляж казана з картону. Посадіть цю тварину! Він продав уже половину фондів! Череп неандертальця, акінак скіфських часів, колекцію римських золотих монет і багато ще чого. Він — варвар!